Минулого року ми започаткували серію інтерв’ю з нашими випускниками, у яких розповідаємо про їхній досвід життя за кордоном: пошук свого місця, адаптацію до нових культур і традицій та збереження «ракоцівського коріння» незалежно від країни проживання. У четвертій частині цього піврічного циклу ми поспілкувалися з уродженкою Закарпаття, яка нині будує своє життя у Канаді. Давайте дізнаємося, як змогла пристосуватися до нового середовища.
– Розкажіть трохи про себе!
– Я народилася і виросла у Великих Берегах. Перший клас я розпочала в місцевій загальноосвітній школі, а згодом перевелася до Великоберезького реформатського ліцею, де й здобула повну загальну середню освіту. Після закінчення школи вирішила вступити до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II на спеціальність «Угорська мова та література». У школі моїми улюбленими предметами були угорська мова, література, історія та англійська мова, тому в дорослому житті я мріяла пов’язати своє життя з одним із них. Зрештою мій вибір припав на спеціальність «Угорська мова та література». Вирішальну роль у виборі фаху відіграли мої чудові вчителі літератури, які від самого початку прищепили мені любов до цієї галузі знань.
– Що відбувалося з Вами після закінчення ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?
– Після закінчення магістратури я все ще не визначилася зі сферою, у якій хотіла б працювати. Проте точно знала, що перед тим, як влаштуватися на роботу, хотіла б трохи помандрувати світом. Саме тоді я дізналася про програму імені Шандора Кевреші Чоми та вирішила скористатися цією можливістю. За кілька місяців до отримання диплома я дізналася, що у вересні зможу поїхати до Канади, щоб протягом дев’яти місяців працювати з угорською громадою Калгарі.
– З якими відчуттями вирушили у невідоме, які думки вирували у Вашій голові? Які у Вас склалися враження?
– Хоча я з нетерпінням чекала на майбутню подорож, водночас дуже боялася її – боялася, що не зможу пристосуватися до нового середовища. Аж до самого від’їзду я вагалася й думала відмовитися від поїздки. Зрештою я попрощалася з родиною, сказавши, що за кілька днів або тижнів усе одно повернуся додому, адже була впевнена, що мене відправлять назад.
Проте щойно я приїхала, мої страхи й невпевненість зникли. Мій наставник за стипендійною програмою Ласло Сабов зустрів мене в аеропорту. Він був привітним і товариським, тож у мене склалося враження, ніби ми знали одне одного вже багато років. Він ставився до мене майже як до члена родини, як до друга. Я відчувала, що на мене чекали й раділи моєму приїзду. Його безпосередність і невимушеність дуже допомогли мені відкритися й позбутися всіх своїх страхів.
На час участі в програмі я знайшла свій дім у подружжя угорського походження – Юдіти й Дюли. І коли я кажу, що знайшла там свій дім, цей вислів варто розуміти в прямому сенсі. Важко було б побажати собі кращого місця для проживання! Вони подарували мені безліч незабутніх вражень, за що я їм дуже вдячна.
– На Вашу думку, у чому полягають культурні відмінності між Канадою та Закарпаттям?
– Я відповім на це запитання у двох частинах, оскільки в Канаді я познайомився з двома різними культурами.
Першою була угорська громада в Калгарі. Мене здивувало, наскільки її життя схоже на життя угорських громад на Закарпатті. Незважаючи на те, що йдеться про угорську громаду, яка живе в іншій країні, з іншою офіційною мовою та іншими державними святами, шанування угорської культури тут також залишається на високому рівні. Наприклад, Угорський дім у Калгарі дуже нагадував мені будинок культури в моєму рідному селі: він так само є одним з осередків проведення угорських свят і заходів.
Канадці та їхня культура в багатьох аспектах відрізнялися від звичного для мене середовища. Важко узагальнити свої враження або навести лише один-два приклади, але твердження про те, що канадці просять вибачення навіть тоді, коли ти випадково стикаєшся з ними на вулиці, справді відповідає дійсності. Хтось колись розповідав мені, що тут поліцейські настільки ввічливі, навіть коли штрафують за перевищення швидкості, що зрештою ти ще й дякуєш їм за виписаний штраф. На щастя, мені ще не довелося перевірити це на власному досвіді.
Я б сказала, що канадці спокійніші, а ще вони дуже допитливі. Коли я спілкуюся з незнайомою людиною, мене майже завжди запитують, звідки я приїхала, адже мій акцент досить помітний. Це завжди цікаво, особливо тому, що в дев’яти випадках із десяти мене приймають за француза.
– З якими традиціями, святами чи звичаями Ви познайомилися? Чи брали участь у місцевих заходах?
– День подяки – мабуть, перше, що спадає мені на думку. Тут, поряд із Різдвом та Великоднем, він вважається не менш важливим святом. Головна відмінність полягає в тому, що цього дня на стіл зазвичай подають індичку замість відбивних і голубців. Я люблю індичку, хоча досі готувала її лише один раз. Для мене угорські страви залишаються улюбленими навіть під час свят.
– Чи був у Вас культурний досвід, який справив на Вас особливе, незабутнє враження?
– Традиція, яка мене здивувала й до якої, мабуть, було найважче звикнути, – це звичка запитувати «Привіт, як справи?», не очікуючи на розгорнуту відповідь. Тут воно радше є частиною привітання, і насправді від співрозмовника очікують лише короткої відповіді: «Дякую, добре».
– Наскільки легко було пристосуватися до нового середовища, влитися у соціум?
– Адаптація пройшла досить легко. На щастя, мене оточувало багато доброзичливих людей, завдяки яким початок був набагато легшим. Мій чоловік – канадець, і від самого початку він був для мене однією з найбільших опор. Я отримувала від нього багато любові, підтримки й терпіння та завжди могла розраховувати на нього в потрібний момент. Його родина також одразу прийняла мене й зробила все від неї залежне, щоб я почувалася тут як удома.
Я ніколи не відчувала себе чужою в Канаді, можливо, ще й тому, що тут живе безліч представників різних країн і культур. Іноді мені здається, що іммігрантів тут більше, ніж тих, чиї родини живуть тут уже кілька поколінь. Парадоксально, але тут усі чомусь здаються водночас трохи чужими й близькими, наче рідні.
– Чим займаєтеся тепер?
– Після офіційної еміграції до Канади моїм першим місцем роботи стала посада рецепціоніста. Однак через деякий час я відчула, що хотіла б відійти від класичного восьмигодинного робочого графіка з понеділка по п’ятницю. Мені хотілося самостійно розпоряджатися своїм часом і планувати робочий графік. Майже два роки тому я вирішила спробувати себе в зовсім іншій сфері: зараз я працюю фотографом нерухомості. Ця робота пов’язана з певними викликами, але мені надзвичайно подобається те, чим я займаюся, і я пишаюся своїми досягненнями. Коли я отримую позитивні відгуки про свої роботи, це завжди додає мені мотивації. Приємно усвідомлювати, що я зробила правильний вибір і добре займаюся улюбленою справою.
– Як змінилися спосіб мислення та світогляд за час життя у Канаді?
– Звісно, мої слова варто сприймати узагальнено, але я помітила, що канадці частіше дають позитивний зворотний зв’язок. Навіть якщо їм доводиться висловлювати критику, вони часто починають із чогось позитивного – чи то щодо роботи, чи то щодо інших речей. Я теж намагаюся перейняти цю звичку та зробити її частиною своєї поведінки.
– За чим із Закарпаття Ви сумуєте найбільше? І що Вам найбільше подобається в Канаді?
– Насамперед я сумую за родиною та друзями. Найбільшою втратою внаслідок переїзду стало те, що ми можемо бачитися лише зрідка. Щоправда, моя сестра теж живе тут, у Калгарі, тож, на щастя, моя найкраща подруга поруч зі мною.
Сумую за знайомими обличчями, за прогулянками головною площею Берегова, за чебуреками та «котячими язичками». Водночас у Канаді я відчуваю, що мене оточує спокійніша й відкритіша атмосфера, якої мені також бракувало б, якби я жила деінде.
– Чи є у Вас улюблене місце в Канаді? Якщо так, то що приваблює Вас там найбільше?
– Відповідь однозначна: скелясті гори. Я обожнюю їздити в гори, щойно з’являється вільний час. Там прекрасно будь-якої пори року, а з Калгарі відкривається чудовий краєвид на гори. Це захоплення назавжди залишиться в моєму серці.
– Які у Вас плани на майбутнє?
– Я хочу й надалі розвиватися як фотограф, а в майбутньому – спробувати себе в інших сферах, наприклад, у портретній зйомці або зйомці святкових подій. А поки що прагну набути якомога більше досвіду й продовжувати отримувати задоволення від своєї улюбленої справи.
– Як і в чому допомогло те, що Ви здобули освіту в ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?
– Хоча я не працюю за фахом, саме завдяки навчанню в інституті зрештою знайшла своє місце тут, у Канаді. Диплом, отриманий у цьому навчальному закладі, дав мені змогу брати участь у програмі імені Кевреші, завдяки якій я й опинилася тут. Того року угорська громада в Калгарі саме потребувала вчителя угорської мови, тож так я й потрапила сюди.
Під час участі в програмі я познайомилася зі своєю другою половинкою, який згодом став моїм чоловіком. Саме заради нього я зрештою повернулася до Канади. Хоча я й не працюю вчителькою угорської мови, знань, здобутих під час навчання в інституті, ніхто не може в мене відібрати.
– Що б Ви порадили іншим студентам, які планують подібний закордонний досвід?
– У будь-якому разі наважуйтеся! Не дозволяйте страху вас зупинити. Мене страх ледь не взяв гору, і я мало не відмовилася від своїх задумів, але дуже тішуся, що не піддалася йому.
Аніта Курмай
