Юліанна Мейсарошней Барат народилася в Берегові, навчання розпочала в місцевих закладах початкової та середньої освіти, а вищу освіту здобула в Закарпатському угорському педагогічному інституті. Отримавши диплом, вона обрала професію вчительки й досі працює в цій сфері, передаючи свої знання та досвід учням Уйпештської початкової школи імені Олівера Галаші з поглибленим вивченням німецької мови та викладанням мов національних меншин. Про свій шлях до успіху розповідає сама випускниця.
– Розкажіть про себе. Де Ви народилися, де навчалися?
– Я народилася в Берегові. У перший клас пішла до Берегівської загальноосвітньої школи № 6, а атестат про середню освіту отримала вже в Берегівській загальноосвітній школі № 4 імені Лайоша Кошута. Моє дитинство було щасливим: окрім навчання в школі, я займалася гандболом, активно брала участь у скаутському русі та відвідувала уроки релігієзнавства, які проводилися в місцевій католицькій церкві.
– Чому Ви обрали саме Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ?
– Інтерес до історії зародився ще в початковій школі: я брала участь у кількох конкурсах із краєзнавства, і завдяки цьому вже тоді регулярно відвідувала Берегівський архів. У середній школі моя любов до історії ще більше поглибилася, і за порадою вчительки Юдіти Секунди після складання випускних іспитів у 1998 році я вступила на спеціальність «історія-географія» до Закарпатського угорського педагогічного інституту, який успішно закінчила у 2003 році.
Протягом студентських років я мала можливість продовжувати свої архівні дослідження, адже за підтримки мого наукового керівника, д-ра Юрія Чотарі, у рамках стипендійної програми підтримки молодих дослідників протягом кількох років займалася вивченням закарпатських аспектів національно-визвольної війни під проводом князя Ракоці, насамперед дослідженням ролі комітату Унг у цій боротьбі.
У 2003 році я вступила до аспірантури Дебреценського університету за спеціальністю «історія», де у 2010 році здобула ступінь доктора філософії. Коло моїх наукових інтересів залишалося незмінним: темою дисертації стала національно-визвольна боротьба під проводом Ракоці, а саме – взаємовідносини Міклоша Берчені та Шандора Каролі.
У 2002–2005 роках я також здобула кваліфікацію вчителя релігії, закінчивши курси з релігієзнавства, організовані Мукачівською дієцезією.
– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви хотіли б поділитися?
– Я згадую студентські роки як найкращий період у моєму житті. Заняття проходили у дружній атмосфері, на парах завжди панував піднесений настрій, і ми могли в будь-який момент звернутися до викладачів або однокурсників по допомогу чи пораду. За роки навчання ми згуртувалися у справжню спільноту. Брали участь у різних культурних і спортивних заходах, а під час педагогічної практики здобули багато практичних знань. Особливо в моїй пам’яті закарбувалися археологічні розкопки та польові заняття з географії. Також із теплом згадую спільну підготовку до іспитів.
– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?
– На останньому курсі навчання в інституті я проходила індивідуальну педагогічну практику в Берегівській угорській гімназії імені Габора Бетлена, а після отримання диплома, починаючи з 2003 року, почала працювати там учителькою географії, етики та правознавства. У 2007 році я почала працювати позаштатною викладачкою та читати лекції з історичних дисциплін у тодішньому Закарпатському угорському педагогічному інституті імені Ференца Ракоці II, а з 2010 року продовжила працювати там на повну ставку, паралельно викладаючи в гімназії на пів ставки.
– Яким досвідом збагатилися за цей період?
– Мені пощастило, адже на обох місцях роботи мене вже знали, а я була знайома з особливостями організації навчального процесу, тому адаптація до нового робочого середовища не була складною. До роботи я приступила вже з досвідом роботи з дітьми, адже з 2005 року регулярно проводила заняття з релігієзнавства в католицькій церкві.
– Нині Ви викладаєте історію та географію в Уйпештській початковій школі імені Олівера Галаші з поглибленим вивченням німецької мови та викладанням мов національних меншин.
– У серпні 2011 року я вийшла заміж і переїхала до Угорщини. Тоді я оселилася в рідному селі мого чоловіка – Тапіосентмартоні, в області Пешт, де почала викладати основи християнського віровчення в місцевих дитячих садках та початковій школі.
З 2020 року, окрім основної роботи, я почала працювати викладачкою географії за погодинною оплатою: спочатку в Цегледі, а потім у Початковій школі імені Агоштона Кубіні в Тапіосентмартоні.
У серпні 2024 року ми з родиною переїхали до Будапешта й оселилися в 4-му районі. Ми записали наших дітей до місцевої Католицької загальноосвітньої школи імені Святого Івана Апостола, а я почала шукати роботу в цьому районі. В Уйпештській початковій школі імені Олівера Галаші з поглибленим вивченням німецької мови та викладанням мов національних меншин я натрапила на оголошення про вакансію вчительки історії та географії. Я подала заявку, і мою кандидатуру було затверджено. Зараз я викладаю в цій школі історію, географію, краєзнавство, громадянську освіту та етику.
– З якими відчуттями вступили до колективу школи?
– З адаптацією та викладанням у мене проблем не виникало. Незвичною для мене була радше система освіти в Угорщині, адже історію та географію доводилося викладати за іншою кількістю навчальних годин і за іншою структурою.
– Якого досвіду Ви набули протягом цих років? Чи є ефективні методи роботи з дітьми, як можна їх заохочувати до навчання?
– Від 2003 року світ дуже змінився, але робота з дітьми й сьогодні залишається гідною та благородною справою. На мою думку, найголовніше – любити те, чим займаєшся, і любити своїх учнів. Адже сьогодні вчитель насамперед власним прикладом, своєю особистістю та системою цінностей виховує, навчає й мотивує дітей.
– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?
– З родиною я живу в Уйпешті. Я мама двох дітей: моєму синові Лазару Мейсарошу 13 років, а Левенте-Пийтеру Мейсарошу – 12 років. У вільний час люблю читати та гуляти й намагаюся приділяти цим заняттям достатньо часу. Молодший син грає у футбол у клубі «Уйпешт Голодаш», тому під час чемпіонатів наші вихідні майже завжди розписані наперед.
– Які плани на майбутнє?
– Особливих планів на майбутнє не будую, намагаюся жити сьогоденням і якомога більше часу проводити зі своєю родиною.
– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ?
– Я вдячна інституту за ґрунтовні знання та досвід, на які змогла спиратися у своїй подальшій професійній діяльності. Окрім слів вдячності, хочу також привітати навчальний заклад із набуттям статусу університету та побажати успіхів, нових досягнень і подальшого розвитку.
Аніта Курмай
