Шановна пані Президентко, шановний пане Ректоре, шановне керівництво університету, шановні викладачі, запрошені гості, любі колишні однокурсники!
Для мене велика честь і особлива радість сьогодні, у день святкування 30-річчя заснування Закарпатського угорського університету імені Ференца Ракоці II, виступати перед вами як випускниця цього закладу, яка свого часу була серед студентів його першого набору. Тридцять років тому в тодішньому Закарпатському угорському педагогічному інституті втілилася в життя важлива мрія – мрія про те, що молодь Закарпаття, яка здобуває освіту угорською мовою, матиме можливість отримувати якісну вищу освіту рідною мовою, на рідній землі. З часом життя переконливо довело, що цей задум був цілком виправданим. Історія університету – це історія наполегливості спільноти, її згуртованості та непохитної віри в майбутнє. У житті кожного з нас є місця, з якими нас пов’язують не лише спогади, а й щира вдячність, любов і прихильність на все життя. Для нас інститут був саме таким місцем. Коли я згадую свої студентські роки, перед очима постають не лише успіхи в навчанні, іспити та радість від отримання диплома, а й людяність, доброзичливе ставлення, заохочення та підтримка, які допомагали не опускати рук, долати труднощі й доводити розпочате до кінця. Адже роки навчання в університеті – це не лише опанування навчального матеріалу, а й важливий період становлення особистості. Саме тут ми вчимося ставити запитання, критично мислити, брати на себе відповідальність, не здаватися перед труднощами та вірити в те, що здобуті знання мають цінність і знайдуть своє практичне застосування. Тому сьогодні особливі слова вдячності адресуємо всім викладачам і співробітникам, які протягом останніх тридцяти років своїми знаннями, людяністю та відданістю справі долучалися до розбудови цього закладу. Завдяки їхній праці не одне покоління студентів отримало можливість розвивати свої здібності, здобувати професію, знаходити власне покликання та застосовувати набуті знання на благо своєї громади, роблячи внесок у її розвиток і процвітання. На початку, коли заняття ще проходили в Берегівському професійно-технічному училищі швейної справи, ми почувалися однією великою родиною. У нас панувала особлива атмосфера дружби й взаємопідтримки, яка зберігалася й у наступні роки. Викладачі Педагогічного інституту імені Дьєрдя Бешенєї, попри надзвичайно складні життєві обставини, передавали нам свої знання з душевною теплотою, чуйністю та любов’ю. З особливою вдячністю, щирою повагою та великою любов’ю згадую пані Ласлоней Балчу, Імре Бовіша та його чарівну дружину, Пейтера Даніела, Андраша Якоба, Балажа Коіна, Йожефа Сабова, Ержебет Сіксаї, пані Мігальней Орбан та Еріку Товтней Сюч. Тридцята річниця – це не лише нагода озирнутися на пройдений шлях, а й можливість подякувати за досягнуте, згадати тих, хто стояв біля витоків університету та своєю працею й підтримкою сприяв його становленню й розвитку донині, а також із вірою та оптимізмом дивитися в наступні тридцять років.
З величезною теплотою та щирою вдячністю згадую наших викладачів того часу: Ільдіко Орос, Калмана Шовша, Катерину Маргітич, Степана Кіша, Степана Черничка, Аніко Берегсасі, Адальберта Габовду, Юрія Чотарі, Василя Брензовича, Маріанну Брензович, Міклоша Ковача, Ференца Деяка, Лайоша Гулачі, Ганну Гребу, Самуїла Горкая, Елеонору Якоб, Йосипа Кобаля, Бейлу Надя, Іштвана Ковтюка, Лайоша Пала, Дезидера Поллоі, Адальберта Поповича, Йосипа Молнара, Ілону Ваш, Борбалу Балажі, Ірину Іванич, Марту Фабіан, Катерину Лізак і Софію Човрій. На жаль, декого з них уже немає серед нас. Нехай спочивають з миром!
Любі однокурсники!
Я завжди з теплотою в серці згадую і вас. Мені дуже хотілося б зустрічатися частіше, але, на жаль, життя розкидало нас по різних куточках світу. У нашій групі було двадцять чотири студенти. Наш випуск вирізнявся особливою згуртованістю. Ми були єдині не лише в навчанні, а й у прагненні підтримувати одне одного, у взаємній повазі, наполегливості та щирій дружбі. Ми завжди підбадьорювали одне одного, допомагали й могли покластися одне на одного. Я була для вас своєрідною матусею – і досі з величезною любов’ю згадую про це, як і Золтан Кормочі, який часто з теплотою повертається до цього спогаду. Я щиро радію, що кожен із вас знайшов своє місце в житті. Бажаю вам бути щасливими, успішними та здоровими!
У 2001 році, коли я, одна з випускниць першого набору університету, отримала диплом викладача, мені було вже 34 роки. На той час я мала сім’ю, дитину й уже працювала за фахом.
Мої студентські роки не були безтурботними. Окрім навчання, на мене чекали сімейні обов’язки, робота та щоденні турботи. Проте здобуття диплома було однією з найважливіших цілей у моєму житті. Ця мета була важливою для мене, адже я вірила в цінність освіти. Важливою, бо любила свою професію, прагнула поглиблювати знання та підвищувати рівень професійної кваліфікації. І важливою ще й тому, що в житті кожної людини є цілі, заради яких варто докладати зусиль, присвячувати свій час, відмовлятися від певних особистих бажань і наполегливо працювати. Сьогодні, озираючись на пройдений шлях, я особливо чітко усвідомлюю, наскільки багато для мене означала ця можливість. Університет дав мені значно більше, ніж просто диплом. Він допоміг мені повірити у власні сили й переконав у тому, що людина, навіть маючи сім’ю та роботу, здатна ставити перед собою нові цілі, продовжувати навчатися, розвиватися та досягати того, що для неї справді важливе.
Я завжди мріяла працювати з найменшими дітьми, бути частиною того чарівного процесу, під час якого перед ними відкривається світ знань. Викладання в початкових класах – це водночас і велике задоволення, і серйозний виклик. Крім того, я з великою радістю брала участь у літніх таборах, організованих для молодших школярів, які проживали у віддалених районах компактного проживання угорськомовного населення та навчалися рідною мовою. Йдеться про відомі й надзвичайно успішні табори «Ірка», організовані під керівництвом моєї дорогої подруги Марії Пунько. Протягом десяти років я була членкинею редакційної колегії дитячого журналу «Ірка». Саме знання, здобуті в інституті, стали для мене міцним професійним підґрунтям і дали змогу протягом наступних двадцяти п’яти років застосовувати їх на практиці, працюючи членкинею правління Закарпатського угорськомовного педагогічного товариства та відстоюючи інтереси педагогів, які працюють у закладах освіти Закарпаття з угорською мовою навчання. Протягом останнього сорока одного року я присвятила себе справі, про яку завжди мріяла. Тому сьогодні, озираючись на цей період свого життя, насамперед відчуваю вдячність. Я щиро вдячна всім, хто повірив у нас — перше покоління студентів цього закладу. Я вдячна нашим викладачам, які щедро ділилися своїми знаннями, виявляли терпіння, розуміння та людяність. Окремі слова вдячності адресую всім, хто своєю працею створював можливості для навчання і день у день докладав зусиль, щоб цей заклад став справжньою фортецею угорськомовної вищої освіти на Закарпатті. І я щиро вдячна долі за те, що мені випала честь бути частиною цієї історії. І, звичайно ж, я вдячна своїй родині, а передусім – моєму коханому чоловікові. Адже за кожною людиною часто стоять ті, хто, можливо, не сидить поруч із нею в аудиторіях, не готується разом із нею до іспитів, але водночас є невіддільною частиною кожного її успіху. Без їхньої уваги, терпіння та підтримки пройти цей шлях було б набагато важче.
Від щирого серця бажаю, щоб університет і надалі залишався простором для здобуття знань, розвитку, єдності та надії. Нехай зростає кількість його випускників, примножуються здобутки, здійснюються мрії, а численні покоління колишніх студентів навіть через десятиліття з теплотою та вдячністю згадують роки, проведені тут.
Адже справжня альма-матер ніколи не відпускає своїх студентів остаточно. Вона супроводжує їх упродовж усього життя, живе в їхніх спогадах, професійній діяльності, покликанні та цінностях, які вони передають наступним поколінням.
З 30-річчям, наша улюблена альма-матер! Нехай Бог дарує тобі сили, витримки та нових звершень, які допомагатимуть зберігати й примножувати ті споконвічні цінності, заради яких сьогодні працює так багато людей і які мають бути передані наступним поколінням. Бажаю, щоб іще багато десятиліть ти впевнено проголошувала: знання – це цінність, рідна мова – це сила, що згуртовує, а спільнота – це спадщина, яку ми зобов’язані берегти й передавати наступним поколінням. Від щирого серця вітаю з 30-річним ювілеєм!
Дякую за увагу!
