Високоповажні представники духовенства та світських установ, шановні колеги й гості, дорогі студенти!
30 років у житті людини – це період дорослішання, створення сім’ї та досягнення соціальної стабільності. У житті установи 30 років – це час зберігати конкурентоспроможність, доводити свою цінність і зміцнювати закладені раніше основи. На початку 90-х років за ініціативи Товариства угорської культури Закарпаття та Закарпатського угорського педагогічного товариства було закладено передумови для заснування нашого навчального закладу – тодішнього Закарпатського угорського педагогічного інституту. Чимало людей вважали нашу ініціативу нездійсненною мрією, а наші сміливі починання — такими ж недовговічними, як життя палінгенії довгохвостої. Саме тому сьогодні важко встановити навіть точну дату заснування нашої установи. ЗУПТ і ТУКЗ, заручившись підтримкою Закарпатської реформатської церкви та Берегівської міської ради, у 1993 році заснували благодійну організацію, яка, власне, і стала засновником навчального закладу. У 1994 році цю організацію було внесено до державного реєстру. Тож роком заснування можна вважати як 1993-й, так і 1994-й. Однак отримати в Києві необхідний дозвіл на здійснення діяльності нам так і не вдалося. Тому свою діяльність розпочали як закордонне представництво Ніредьгазького педагогічного інституту імені Дьєрдя Бешенєі. Процес втілення нашої мрії затягнувся, адже питання освіти завжди має політичний характер. І хоча наша діяльність теоретично не суперечила законодавству, реалізувати задум нам не дозволяли. Лише у 1996 році нам нарешті вдалося отримати дозвіл уряду України на здійснення освітньої діяльності. Це, однак, відклало завершення будівництва меморіалу на Верецькому перевалі, адже обидві ініціативи – отримання дозволу на діяльність інституту та завершення будівництва меморіалу – одночасно опинилися на столі переговорів України та Угорщини. На той час інститут представляли ми з Василем Брензовичем. Нас неодноразово не допускали на засідання акредитаційної комісії, а якщо й дозволяли бути присутніми, то згодом виганяли. Та ми щоразу терпляче чекали наступного засідання. Уже здавалося, що й чергова спроба завершиться так само. Проте складалося враження, що з якихось причин комісія більше остерігалася надати дозвіл на спорудження меморіалу, ніж відхилити заявку на створення навчального закладу. На мою думку, члени комісії також вважали, що наш задум приречений на невдачу. У другій половині дня комісія мала зібратися на засідання в Києві. Нас запросили саме на цей час, однак в обідніх новинах уже пролунало повідомлення про те, що ми отримали дозвіл. Ми навіть жартували: їхати чи залишатися? Та дарма. Адже в освіті — і я досі переконана в цьому — визначальними є три питання: якою мовою навчати, чого і як навчати та хто за це платить. Ми залишилися ще на тиждень, оскільки так і не отримали жодних документів. Зрештою, нам видали витяг із протоколу, але лише на вихідних, тож прочитали ми його вже в поїзді. У документі йшлося про що завгодно, тільки не про надання нам дозволу на здійснення освітньої діяльності. У ньому згадувалися українсько-угорська дружба, братерські почуття, співпраця та спільне майбутнє. Нам знадобилося ціле літо, щоб нарешті отримати офіційний документ із печаткою. Саме цим і пояснюється те, що навчальний рік у нашому закладі розпочинається 25 вересня, адже лише цього дня ми нарешті змогли офіційно розпочати навчальний процес.
Ми вірили в успіх справи, яку нам довірили, і були переконані, що угорська молодь Закарпаття має невід’ємне право навчатися та здобувати вищу освіту на рідній землі, рідною мовою. Ми вірили, що ця справа стане джерелом сили, здатної згуртувати угорську громаду. Та передусім своїми успіхами ми завдячуємо Божій благодаті. За ці 30 років ми не раз могли переконатися в тому, що Всевишній допомагає втілювати наші задуми. Адже на нашому шляху траплялися події, які сьогодні вже важко вважати простим збігом обставин. Нам вдавалося долати виклики, які нерідко здавалися нездоланнимиІ щоразу ми відчували допомогу згори – знаходили натхнення, отримували підтримку та розуміння того, яким шляхом рухатися далі. Дозвольте навести кілька випадків, які яскраво підтверджують мої слова і сьогодні видаються радше неймовірними історіями, ніж звичайними життєвими подіями. Упродовж кількох років навчальний процес відбувався в орендованих приміщеннях. Спочатку ми користувалися приміщеннями Берегівської гімназії імені Габора Бетлена, згодом орендували приміщення в будівлі так званої «Майстерні ганчірок» – колишнього професійно-технічного училища швейної справи. Там ректорат розташовувався просто в коридорі, а з усіх меблів у його розпорядженні був лише невеликий стіл. Закарпатська реформатська церква, як засновник навчального закладу, запропонувала нам укласти довгостроковий договір оренди строком на 15 років на використання приміщень колишнього готелю «Гуннія» (за часів чеського правління – «Славія»). Ця будівля раніше належала реформатській церкві, а на той час у ній функціонувало поліклінічне відділення лікарні. Проте у 1996 році угорська держава власним коштом збудувала в місті нову поліклініку, завдяки чому церква змогла повернути у своє володіння будівлю, яка раніше їй належала. Проте й тут усе виявилося значно складнішим, ніж здавалося на перший погляд. Керівництво церкви подало до органів влади в Ужгороді, зокрема до обласної ради, документи, що підтверджували право власності, однак тривалий час не отримувало жодної відповіді. Це унеможливлювало укладення договору оренди. Шандор Мілован – один із засновників навчального закладу та на той час депутат обласної ради – вирішив особисто відвідати відповідні установи, щоб з’ясувати причину затримки. Керівники області, вважаючи його однодумцем, конфіденційно розповіли йому, що потрібно лише трохи відтермінувати погодження поданих документів – і закон, який регулював повернення майна його колишнім власникам, утратить чинність, а будівля остаточно перейде у власність держави. Повернувшись додому, Шоці розповів своїм братам по вірі, що іншого виходу немає: або домагатися цього права, оббиваючи пороги численних установ, або давати хабарі чиновникам, або ж принаймні знайти когось, хто погодиться поставити печатку на документі. Пресвітери зібралися та вирушили делегацією до обласного центру. У відповідному відомстві панувала справжня метушня: щойно госпіталізували найвище керівництво, тож усі лише й запитували прибулих, чому ті з’явилися саме зараз і заважають у такий непростий момент. Проте пресвітери, не підвищуючи голосу, пояснили, що їм потрібна лише печатка на їхньому клопотанні, яке вже тривалий час очікувало на затвердження. Прагнучи якнайшвидше позбутися непроханих відвідувачів, секретарка поспіхом поставила печатку. А священнослужителі, щасливі, повернулися додому, відновивши право власності церкви на будівлю. Що це, як не Божа допомога? Звісно, на папері будівля вже належала нам по праву, однак лікарі, які там працювали, просто не хотіли виїжджати. Вони пояснювали це тим, що в новій поліклініці їм не вистачить місця, адже угорська сторона збудувала її на п’ять метрів коротшою, ніж їм хотілося. Тож у наше розпорядження передали лише приміщення на першому поверсі в одному з крил будівлі. Навіть після двох попереджень лікарі так і не звільнили приміщення. Третього попередження ми вже не надсилали, а натомість направили офіційного листа, у якому попередили: якщо вони не виселяться, ми замуруємо вхід до приміщення. І ми це зробили.
Звісно, це викликало неабиякий скандал, проте нам вдалося відстояти свою позицію. Зрештою, ситуація поступово заспокоїлася: ми залишилися, а вони пішли. Сьогодні в цій будівлі розміщується гуртожиток імені Кальвіна.
Подібні труднощі виникали й із будівлею колишнього суду, яка стала ще одним місцем здійснення нашої освітньої діяльності.
Будівля суду, зведена на початку XX століття, за часів чехословацького правління слугувала приміщенням районного суду, згодом у ній розміщувалися радянські казарми, а в 1970-х роках – завод із виробництва приладів для потреб радянської військової промисловості. Тут виготовляли якісь деталі, з яких так і не вдалося зібрати швейну машину. Після розпаду Радянського Союзу завод припинив роботу, а право власності на будівлю залишилося за Москвою. Десять років вона стояла порожньою і, як це зазвичай буває, доки доступ до неї залишався вільним, звідти винесли все, що тільки можна було винести. Спочатку зникали вимикачі та розетки, а коли вже не залишилося нічого, що можна було б украсти, сюди почали звозити сміття та усякий непотріб. У 2001 році мер Жупан домігся відновлення права власності на будівлю, після чого її передали в розпорядження інституту. На той час у Берегові щодо цього питання панувала цілковита одностайність. У 2002 році, напередодні виборів, міська рада одноголосно ухвалила урочисте рішення про передачу будівлі в нашу власність. У церемонії передачі брали участь президент Угорщини Ференц Мадл та прем’єр-міністр України Анатолій Кінах.
Угорська держава взяла на себе зобов’язання профінансувати реконструкцію, а українська держава, так би мовити, надала для реалізації проєкту будівлю, що перебувала в комунальній власності міста. Ми, зі свого боку, зобов’язалися розширити профіль діяльності навчального закладу та повернути будівлю у власність церкви, оскільки на той час строк дії договору оренди вже закінчився.
Однак усі ці домовленості так і залишилися на папері: реалізувати їх не вдалося ані одній, ані іншій стороні. Новообраний депутатський корпус вирішив повернути будівлю у своє розпорядження: подав позов проти самого себе, а згодом навіть виграв у Берегові судовий процес проти самого себе. Ми подали апеляцію в Ужгороді, обґрунтовуючи її тим, що нас не було залучено до судового процесу. Однак саме тоді розпочалася Помаранчева революція, і наша справа набула загальнодержавного резонансу. Навколо цієї справи здійнялася неабияка метушня: із заявами виступали як політики, які нас підтримували, так і ті, хто діяв проти нас. На наш бік, однак, став Ференц Мадл, який у Києві та на міжнародних форумах послідовно відстоював збереження за нами права власності на будівлю. Таку саму позицію зайняла й Угорська коаліція в Америці. Навіть у Сенаті та Конгресі США лунали протести й виступи на підтримку збереження цього права.
Достеменно невідомо, чи знав Ужгородський апеляційний суд про всі тонкощі цієї справи, чи ні. Але зрештою, як логічне завершення революції, мабуть, у той єдиний священний момент, коли суд був незалежним навіть від самого себе, нашу правоту визнали. Тож ми отримали – або, радше, відстояли – право власності. Адже наших прав ніхто не позбавляв, проте нам бракувало коштів, щоб владнати всі необхідні формальності, оскільки новий уряд Угорщини вже не мав наміру виконувати взяті на себе зобов’язання. Саме тоді виникла ідея звернутися до органів місцевого самоврядування з пропозицією взяти під свою опіку по одному залу та допомогти з його ремонтом, а ми зі свого боку з вдячністю прийняли б такий подарунок. Таким чином ми мали намір змінити політичну та географічну карту Угорщини. На нашу пропозицію відгукнулися 150 благодійників, серед яких були й представники областей Ваш, Толна, Естергом і Дьєр. Початок нашій бібліотеці поклала спільна ініціатива, коли телеканал «Дуна ТВ» оголосив акцію «Книгу за книгу для Закарпаття». Саме вона заклала основу нашого бібліотечного фонду, який сьогодні налічує десятки тисяч томів. А потім стався землетрус, і наш дах почав протікати.
Столітня черепиця не витримала випробування часом. Усі приміщення, які ми відремонтували, почали руйнуватися. Нашою відповіддю на цей виклик стала акція з продажу так званих «черепичних квитків». Кожен, хто хотів нас підтримати, міг придбати такий квиток і в такий спосіб зробити свій внесок у розв’язання нагальної фінансової проблеми. Завдяки цій акції нам вдалося зібрати необхідні кошти на реконструкцію.
Ми зібрали 20 мільйонів форинтів. За ці кошти відремонтували частину вежі. Згодом між Угорщиною та Україною було укладено угоду про співпрацю в рамках програми «Східне партнерство». У рамках цієї програми ми отримали можливість подати заявку на фінансову підтримку, завдяки якій змогли відремонтувати праву частину будівлі – до головного входу. Повну реконструкцію будівлі здійснили після 2013 року, у період налагодження відносин на найвищому державному рівні та поглиблення співпраці з урядом Угорщини. Саме тоді ми підписали угоду про співпрацю з угорським урядом. Цей крок дав змогу стабілізувати наше становище. За це ми вдячні як тодішньому, так і нинішньому урядам Угорщини, а також кожному уряду Угорщини, який забезпечує стабільність і передбачуваність для нашої установи. Адже без цього неможливо забезпечувати розвиток університету, здійснювати освітню діяльність і загалом розв’язувати питання, що стосуються життя та розвитку національних меншин. Водночас діяльність нашої установи тривалий час перебувала під пильною увагою українських органів влади. Ми регулярно, приблизно раз на два-три роки, проходили всебічні та комплексні перевірки.
Тим часом, паралельно з цим, ми налагодили зв’язки з провідними університетами Угорщини, прагнучи довести, що наша діяльність отримує визнання, а якість нашої роботи відповідає високим стандартам. За це ми висловлюємо вдячність Угорській академії наук та Конференції угорських ректорів, яка прийняла нас як своїх дітей. Завдяки цьому ми отримали можливість інтегруватися в угорський університетський простір, зміцнити свій авторитет і на рідній землі, а також реалізовувати нашу основну місію, закладену в завданнях установи, – залишатися мостом між двома країнами. Ми не просто звели будівлю з нуля, а й створили цілу установу. Поділяючи думку Бояї, можемо стверджувати, що ми створили з нуля новий, інший світ – духовну фортецю угорців Закарпаття. Ми розбудували акредитовану мережу закладів освіти, яка забезпечує підготовку наступного покоління фахівців – від дошкільної та професійної освіти до здобуття ступеня магістра й проведення науково-дослідної роботи.
Люба спільното!
Як бачите, ці тридцять років були для нас не стільки періодом стабільного розвитку, скільки часом безперервної боротьби. Нам довелося боротися з бюрократією, законодавчими перешкодами, економічними кризами, складними обставинами та політичним опором. А в останні роки доля підготувала для нас найважче й найболючіше випробування – жахливу реальність війни. Це період, який випробовує нас, перевіряє міцність нашої віри, виснажує суспільство та посилює відтік населення, зокрема виїзд цілих сімей. Тому останніми роками багато хто запитував: чи варто й надалі виступати з новими ініціативами? Чи має сенс ремонтувати приміщення, закуповувати генератори, акредитовувати нові спеціальності в час, коли панує невизначеність? Моя відповідь однозначна й незмінна вже протягом 30 років: так, саме зараз усе це набуває особливого сенсу. Коли навколо панує темрява, саме ми маємо запалити свічку. Коли світ тріщить і гримить, наш університет має стати острівцем стабільності. Моє серце наповнюється гордістю від того, що, попри всі труднощі, спричинені війною, двері нашого університету не зачинилися жодного дня.
У цьому навчальному році тут навчаються 1700 осіб, які довірили нам своє майбутнє. Ще майже чотири тисячі учнів здобувають освіту в наших відокремлених структурних підрозділах. Усе це є яскравим свідченням того, що угорська громада Закарпаття хоче жити, навчатися й досягати успіху, а багато хто свідомо обирає для цього рідну землю.
Шановні колеги!
Ця 30-та річниця – не моя особиста заслуга і не заслуга вузького кола керівників. Можливість відзначити цей ювілей – заслуга всього колективу: викладачів, професорів, працівників адміністративного й технічного персоналу, які протягом останніх десятиліть, а особливо останніми роками, попри постійні повітряні тривоги та перебої з електропостачанням, приходили на роботу й сумлінно виконували свої обов’язки.
Насамперед слова вдячності адресую тим, хто приєднався до нас ще тоді, коли наш заклад не сприймали серйозно, зневажали його, а серед великих університетів вважали маленьким, сільським, провінційним. Саме тут я хотіла б згадати професора Іштвана Ковтюка, який узяв на себе відповідальність за заснування відділення угорської мови, Дюлу Крочка, який став засновником кафедри біології, та Адальберта Бовді, який організував роботу кафедри математики. Проте можна назвати ще десятки людей, які підтримували нашу справу. Варто також висловити вдячність першому завідувачеві кафедри педагогіки Арпаду Сабову. На слова подяки заслуговують усі співробітники, які тримали оборону на своїх кафедрах, усі, хто йшов викладати навіть тоді, коли не просто не отримував заробітної плати, а й мусив віддавати частину власних заощаджень на сплату обов’язкових податків, аби проти нашого закладу не порушили справу про банкрутство. Адже, шановні студенти, в історії нашого закладу був десятирічний період, коли не те що стипендії не виплачувалися – навпаки, студенти мали сплачувати за навчання. Кожен мусив вносити плату за навчання, оскільки в ті часи ми не отримували жодної фінансової підтримки для розвитку закладу. До нас не надходили кошти, які, як це відбувалося в останні роки, давали б змогу забезпечувати безперервність освітнього процесу. Від щирого серця дякуємо кожному з урядів Угорщини та представникам нашого народу за ту непохитну моральну й матеріальну підтримку, яку вони надавали нам упродовж різних років і без якої ця дивовижна ініціатива не змогла б втілитися в життя. Висловлюємо вдячність понад сотні місцевих органів влади, громадських організацій, фондів і приватних осіб, які долучилися до реконструкції приміщень, зібрали необхідні кошти та підтримали нас саме тоді, коли ми найбільше цього потребували. Дякуємо також сотням угорців з усього світу, які придбали «черепичні квитки» й завдяки яким ми змогли вистояти та відзначити цей знаменний ювілей саме в цій будівлі, про яку на початку нашої діяльності навіть не наважувалися мріяти. Окрему вдячність висловлюємо угорським урядам, які надали фінансову підтримку для проведення повної реконструкції будівлі та й донині забезпечують умови для її функціонування, безперервної роботи й стабільного розвитку нашого університету. Слова подяки адресуємо також державним органам України, які зрештою почали ставитися до нас як до партнерів, а не як до ворогів, що свідчить про усвідомлення того, що ми живемо в одній країні, несемо відповідальність одне за одного й маємо покладатися одне на одного.
Дорогі студенти!
Ви є доказом того, що наша праця не була марною. Коли я дивлюся на вас, я бачу майбутнє угорців Закарпаття. Цінуйте знання, які ви тут здобуваєте, бережіть нашу рідну мову та культуру й доводьте світові, що бути студентом Університету Ракоці – це привілей і честь. Тридцять років тому ми посіяли в Берегові зерно, з якого з часом виріс могутній дуб із глибоким корінням і розлогою кроною. Він вистояв перед численними буревіями й сьогодні не боїться жодних життєвих негараздів. Ми не відступаємо! Ми не здаємося! Звертаючись до девізу нашого князя Ракоці, бажаю нашому закладу й усім нам віри, витривалості та миру на наступні десятиліття: «Бог не покине справедливу справу». І ще одне його послання: «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом за Вітчизну та Свободу»).
Дякую за увагу!
