Шановні гості, колеги, пані та панове!
Тридцять років тому, у 1996 році, на Закарпатті розпочав роботу новий самостійний заклад вищої освіти з угорською мовою викладання. На той час у закладі навчалися 74 студенти за чотирма спеціальностями, а сам він мав назву Закарпатський угорський педагогічний інститут.
Відтоді його назва змінювалася двічі. Згодом заклад отримав назву Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II, а в жовтні минулого року набув статусу університету. Три десятиліття – три назви. Звісно, сьогодні ми зібралися не лише для того, щоб згадати, як змінювалася назва нашого закладу, а насамперед щоб віддати належне ініціативі людей, які 30 років тому усвідомили необхідність створення на Закарпатті самостійної системи вищої освіти угорською мовою. Така система, яка не лише надає молоді можливість продовжувати навчання рідною мовою, а й стимулює молодих людей залишатися на батьківщині, бачити в ній своє майбутнє та перспективи. Сьогодні, мабуть, здається цілком природним, що в Береговому функціонує університет. Однак 30 років тому це аж ніяк не вважалося природним.
Одні щиро вірили в цю ідею, інші лише сподівалися на її втілення, більшість, можливо, сумнівалася в успіху, а дехто й зовсім вважав цей задум приреченим на невдачу. І ось, через 30 років, ми можемо впевнено сказати: скептики помилялися. Хоча за ці три десятиліття траплялися й моменти, коли навіть ми самі не були до кінця впевнені, що нам усе вдасться. На щастя, у нас не було часу довго сумніватися: ми просто робили свою справу й зрештою досягли нинішнього результату.
Шановні учасники сьогоднішнього ювілейного святкування!
Статистичні дані часом є красномовнішими за будь-які урочисті епітети. Як я вже згадував, у 1996 році ми розпочали свою діяльність, зарахувавши 74 студентів. Цього навчального року в нашому університеті вже навчається 1681 студент. Кількість спеціальностей зросла з чотирьох до 34, а суто педагогічна підготовка перетворилася на широкий вибір освітніх програм, що охоплюють сім галузей науки. За останні три десятиліття наш заклад видав 4222 дипломи 3062 особам. Проте є показники, які для мене значать навіть більше, ніж наведені цифри. Нещодавнє опитування засвідчило, що 665 наших випускників працюють майже у 150 закладах освіти Закарпаття – дитячих садках, школах, закладах професійної освіти та, звісно, у нашому університеті.
За підсумками 2025/2026 навчального року ми видали випускникам загалом 346 дипломів. 70 відсотків випускників працевлаштувалися за фахом або продовжили навчання, а один випускник вступив до лав Збройних Сил України. 23 відсотки новоспечених фахівців працюють за кордоном, причому більшість із них знайшли роботу за спеціальністю. Серед випускників є й ті, хто пов’язав своє життя зі спортом. Один із них – професійний футболіст, який грає в Суперлізі Румунії та виступає за команду «Чиксереда М’єркуря-Чук». 7 відсотків наших випускників поки що не визначилися з видом діяльності й наразі залишаються без постійного місця роботи. Серед студентів денної форми навчання 83 особи поєднують навчання з роботою, причому 51 із них працює за обраною спеціальністю. Усе це спростовує поширені закиди про те, що ми нібито готуємо фахівців для роботи за кордоном. Насправді ж наші випускники затребувані на місцевому ринку праці. Статистичні дані також свідчать про те, що знання, здобуті в нашому закладі, сьогодні застосовуються не лише в його стінах, а й у закладах дошкільної та загальної середньої освіти, на підприємствах, у державних установах і науково-дослідних центрах. Вони також знаходять застосування в повсякденному житті на Закарпатті та в усьому світі.
На мою думку, саме ці показники найкраще ілюструють ефективність діяльності університету. Особливо в умовах воєнного конфлікту, який триває вже п’ятий рік і внаслідок якого розпадаються сім’ї, люди змушені залишати свої домівки, а майбутнє для багатьох стає мінливішим, ніж будь-коли раніше. Протягом останніх трьох десятиліть, навіть за нинішніх складних обставин, тисячі молодих людей усе ж вирішили навчатися саме в нашому закладі. Це не лише свідчення ефективності його діяльності, а й прояв довіри та відповідальності.
Шановні колеги, любі гості!
Звісно, під час таких ювілейних урочистостей заведено висловлювати слова вдячності. Проте для мене це не просто данина традиції. Тридцять років тому знайшлися люди, які не змирилися з думкою, що майбутнє угорців Закарпаття залежить виключно від інших, сторонніх осіб. Вони прагнули створити власний навчальний заклад і були готові долати всі труднощі, які могли виникнути на цьому шляху. Вони не мали досвіду заснування закладу вищої освіти, проте добре розуміли, наскільки він необхідний нашій громаді, адже такі установи стають своєрідними фортецями, що оберігають її. Ми вдячні засновникам – Шандору Фодо, Лайошу Гулачі, Іштвану Потокі, Шандору Міловану, Василю Брензовичу та багатьом іншим, хто поклав початок цій справі. Та, думаю, нікого не здивую, якщо скажу, що на особливу вдячність заслуговує Ільдіко Орос, яка від самого початку відіграє ключову роль в історії нашого закладу. Маємо також згадати Калмана Шовша та Йосипа Сікуру, наших колишніх ректорів, чия праця, світогляд і людяність і сьогодні залишаються частиною спадщини нашого закладу. Ми вдячні всім організаціям, установам та особам, які підтримували нас, і особливо – Угорщині, без моральної, професійної та матеріальної підтримки якої навряд чи могли б сьогодні відзначати тут тридцятиріччя нашого закладу.
Пані та панове!
За ці тридцять років ми досягли чимало й маємо всі підстави пишатися зробленим. Однак наші здобутки не повинні ставати приводом для самовдоволення. Минулого року ми здобули статус університету: у нас з’явилися університетські мантії та ланцюги, і ми вже поступово звикаємо до того, що нас більше не називають інститутом. Однак здобуття статусу університету – це не завершення історії, а радше новий щабель, якому ми маємо відповідати. Упродовж наступних тридцяти років ми маємо залишатися закладом, який однаково міцно пов’язаний із Закарпаттям та Україною, посідає гідне місце в угорськомовному просторі вищої освіти й водночас здобуває визнання та авторитет на міжнародній науковій і освітній арені. Ми маємо залишатися закладом, який і надалі забезпечуватиме можливість здобувати освіту угорською мовою, але водночас не відгороджуватиметься від світу. Інституцією, де цінують традиції, але досягнення ставлять вище за звичаї. Інституцією, яка має не лише минуле, а й майбутнє. Ми не знаємо, яким буде Закарпаття через 30 років. Ми навіть не знаємо, в яких умовах нам доведеться працювати вже наступного тижня. Проте одне ми знаємо напевно: якщо прагнемо, щоб на Закарпатті й надалі розвивалися угорськомовна вища освіта та наукове життя, а молоде покоління пов’язувало своє майбутнє з рідним краєм, саме ми маємо докласти всіх зусиль, щоб це стало можливим. 30 років тому наші попередники не чекали, поки всі обставини стануть ідеальними. Вони взялися за справу – і ось сьогодні ми стоїмо тут, в актовій залі університету. Я оглядаюся навколо і сам трохи дивуюся. Ми також не можемо вчинити інакше, адже зобов’язані pробити все, що в наших силах. А іноді, можливо, навіть трохи більше. Адже, підбиваючи підсумки цих 30 років, я не стверджую, що ми досягли остаточної досконалості. Я кажу, що ми стоїмо на міцному фундаменті, маємо на чому будувати і, що, можливо, ще важливіше, маємо для чого й заради кого продовжувати.
Щиро дякую всім, хто був поруч із нами протягом перших тридцяти років, і покладаю великі надії на тих, кому належить творити історію нашого закладу в наступні три десятиліття.
Vivat Academia!
Хай живе Університет Ракоці!
