«Якими якостями повинен володіти хороший педагог?» – над цим питанням часто замислюються люди. Серед ключових якостей називають обізнаність, ґрунтовні знання, уміння будувати доброзичливі стосунки з учнями та доступно пояснювати навчальний матеріал. Адже саме від учителя значною мірою залежить якість освіти: він не лише передає знання, а й формує базові цінності.
Єлизавета Штул-Тігор народилася в селі Перехрестя. Початкову освіту здобула у Вербовецькій початковій школі, повну загальну середню – у Шаланківській загальноосвітній школі імені Келемена Мікеша. Вищу освіту отримала в Закарпатському угорському педагогічному інституті за спеціальністю «історія – географія». Після завершення навчання працює вчителькою, нині викладає угорську мову як іноземну в Олешницькій загальноосвітній школі I–III ступенів.
– Розкажіть про себе! Де народилися, де навчалися?
– Я народилася в селі Перехрестя, однак у ранньому дитинстві наша сім’я переїхала до села Вербовець, де батьки збудували будинок. Водночас значну частину дитинства я проводила в Перехресті, у бабусі. Я дуже любила жити там, адже щодня мала змогу гратися з двоюрідними братами та сестрами, проводити з ними час, а також разом стояти в черзі за хлібом біля магазину. Саме там я закінчила перший клас.
З другого класу я навчалася у Вербовецькій початковій школі. Атестат про повну загальну середню освіту отримала у Шаланківській загальноосвітній школі імені Келемена Мікеша. У новозбудованій школі наш клас став першим випускним. Тоді директором закладу був Йосип Барта, який справив на мене сильне враження та став прикладом для наслідування як педагог і керівник.
– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?
– У 2005 році, після закінчення школи, я вступила до Закарпатського угорського педагогічного інституту (нині – Закарпатський угорський університет імені Ференца Ракоці ІІ) на спеціальність «історія – географія». Однією з головних причин вибору саме цього закладу стала можливість здобувати омріяну професію рідною мовою. Ідея стати вчителем сформувалася в мене ще в дитинстві, тож здобуття освіти стало логічним кроком до реалізації цієї мрії. Важливим чинником також була відносна близькість навчального закладу, хоча на той час дорога до нього була складною через відсутність регулярного транспортного сполучення між Вербовцем і Береговом: не їздили ані автобуси, ані потяги.
– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?
– Час навчання в інституті залишився в моїй пам’яті на все життя. У нас були чудові викладачі, до яких у будь-який час можна було звернутися по допомогу, роз’яснення чи пораду. Під час польових практик ми здобули не лише фахові знання, а й навчилися працювати в команді. Разом із викладачем Йосипом Кобалем ми брали участь в археологічних розкопках у Берегові, де було виявлено залишки каплиці поблизу римо-католицького костелу. Під час екскурсій із викладачами Йосипом Молнаром, Олександром Генці та Тібором Іжаком ми відвідали визначні історико-географічні об’єкти Карпат і Закарпаття, зокрема піднялися на гору Говерла. Студентські роки були насичені й поза навчальною діяльністю: ми брали участь у таборі для першокурсників, балі посвяти в студенти, заходах гуртожитку, вечірках у форматі potluck, відвідували кіноклуб, танцювальний гурток і театральні постановки. Особливо теплі спогади залишилися про період підготовки до іспитів, коли ми збиралися в когось із одногрупників, разом опрацьовували матеріал і обговорювали питання екзаменаційних білетів. Нам пощастило, адже більшість нашої групи проживала в Гуртожитку імені Ференца Кельчеї. Вихователі гуртожитку також були відкритими й завжди готовими надати підтримку в разі потреби. У мене не залишилося якихось окремих, чітко виокремлених спогадів, адже за час навчання постійно відбувалися події, самі згадки про які й досі зігрівають серце. Пам’ятаю, як під час польових практик ми з нетерпінням чекали біля казана, поки приготується їжа, адже були дуже голодні. Також пригадується, як перед іспитами ми домовлялися між собою, хто складатиме першим, підтримуючи одне одного. Такі моменти неможливо повністю передати словами – їх потрібно прожити, щоб відчути сповна.
– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?
Відразу після закінчення інституту мені вдалося влаштуватися на роботу. Протягом двох років я викладала історію, а також угорську мову та літературу в Шаланківській ЗОШ імені Келемена Мікеша. За цей час я перечитала всі програмові твори, щоб глибше їх осмислити та якісно передати учням, а також перевірити їхні знання навчального матеріалу. У 2007 році я розпочала роботу у Вербовецькій ЗОШ як організаторка-методистка, згодом також почала викладати.
На початку своєї педагогічної кар’єри я прагнула стати вчителем, якого поважають діти, до якого вони можуть звернутися по допомогу і який уважно ставиться до їхніх потреб. Пройдені два десятиліття засвідчили, що учням і зараз нерідко цього не вистачає. Адже має значення, чи учні приходять на уроки охоче, уважно слухають учителя й виконують завдання, чи змушені це робити.
– Пізніше Ви стали викладати угорську мову у Вербовецькій ЗОШ.
– У 2017 році я знову стала студенткою Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ, де у 2020 році здобула диплом бакалавра за спеціальністю «угорська мова та світова література». Цікавим досвідом стало знову опинитися по інший бік кафедри. Нас навчали висококваліфіковані викладачі, які прагнули максимально розкрити наш потенціал. Найбільш цінним досвідом для мене стали іспити з літератури, під час яких переважно відбувалося обговорення прочитаних творів. У цей період одна з колег, яка викладала угорську мову, пішла у декретну відпустку, тож я певний час її заміняла.
– Який досвід Ви здобули за ці роки?
– Найважливішим усвідомленням цих років стало те, що ставлення до дітей із довірою та повагою, прагнення навчати й виховувати їх у такому ключі робить педагогічну взаємодію значно ефективнішою. Учитель має стати для учнів союзником, адже школа для них є середовищем із власними правилами та вимогами. Важливо підтримувати й заохочувати дітей, зокрема й тих, хто має слабші навчальні результати, оскільки позитивний зворотний зв’язок є для них особливо значущим. Безумовно, реалізувати це буває непросто, і результат не завжди однаково успішний, але в своїй діяльності я орієнтуюся саме на цей підхід, бо найважливішим для мене є підтримка та доброзичливість у ставленні до дітей. Оскільки учні помічають навіть найдрібніші деталі, я завжди починаю урок із посмішки і з нею ж завершую його, незалежно від подій, що відбулися протягом 45 хвилин.
– Нині Ви викладаєте угорську мову, як іноземну, в Олешницькій загальноосвітній школі I–III ступенів.
– Ще під час навчання наша директорка повідомила, що в школі в сусідньому україномовному населеному пункті планують запровадити угорську мову як навчальний предмет. Я поїхала на зустріч, перед якою дуже хвилювалася, адже мої знання української мови на той час залишали бажати кращого. Однак зустріч пройшла успішно, згодом мої мовні навички значно покращилися. Вже сьомий рік я викладаю україномовним учням угорську мову як другу іноземну у 5–9 класах. Спочатку процес викладання був складним через брак навчальних матеріалів, а також через те, що методика викладання іноземної мови була для мене новою. Поступово ці труднощі були подолані: з’явилися підручники та була впроваджена уніфікована навчальна програма. Наразі я також беру участь у процесі апробації підручника для учнів 9 класу.
– Якими методами Ви працюєте? Як мотивуєте учнів?
– У кожному класі доцільно застосовувати різні підходи: в одному більше уваги приділяти теоретичному матеріалу, в іншому — будувати урок на засадах практикоорієнтованого навчання. Одним із найважливіших завдань є формування в учнів інтересу до навчання та мотивації до самостійного здобуття знань. Вони повинні розуміти, де і як шукати необхідну інформацію з певної теми, а підручник чи цифрові засоби навчання мають бути для них не формальною вимогою, а інструментом отримання нових знань. Учні знають, що за активну роботу на уроці можуть отримувати додаткові бали, навіть якщо ще не досягли певного рівня оцінювання. Ці бали вони можуть використовувати під час контрольних робіт і самостійних завдань. Крім того, завдяки онлайн-завданням учні мають можливість практикувати мову й удома.
– Наскільки мені відомо, Ваша родина займається вирощуванням овочів у теплицях.
– Як справжні закарпатці, ми намагаємося забезпечити кілька джерел доходу. Одне з них – раннє вирощування овочів у теплицях. Ми вирощуємо огірки та помідори, які мій чоловік продає на Виноградівському оптовому ринку. Це нелегка праця, що вимагає значних часових та фінансових витрат, але ми обрали цю справу, оскільки на овочі завжди є попит. Рослини, як і діти в школі, потребують турботи, уваги та терпіння.
– Як труднощі минулих років вплинули на Вашу роботу?
– Останні роки стали справжнім випробуванням для нас, але ми намагалися знаходити позитив у кожній ситуації. Під час пандемії коронавірусу ми працювали в форматі дистанційного навчання. Нашій доньці випало закінчити дитячий садок і розпочати навчання в школі в той період, коли на випускних та першому дзвонику були присутні тільки батьки. Цей період приніс чимало труднощів: мій чоловік переніс кілька операцій на очах. Лікування розпочалося в Дебрецені, але через обмеження на перетин кордону ми змушені були продовжити його у Львові. Коли ж почалася війна, ми з дітьми з жахом спостерігали в інтернеті, як ракети влучали в Івано-Франківський аеропорт. Після цього ми знову повернулися до дистанційного формату навчання, а згодом – до очного. Крім того, саме в період пандемії припали державні іспити, і нам довелося складати їх онлайн. Зізнаюся, я хвилювалася навіть більше, ніж під час звичних очних іспитів.
– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?
– Ми з чоловіком одружилися у 2005 році. Цього року нашому синові виповниться 18 років, і зараз він навчається в Угорщині, в місті Токай. Наша донька навчається в 6 класі, де освіта ведеться угорською мовою. Зараз часу на відпочинок залишається все менше, але ми намагаємося використовувати кожну можливість для сімейних моментів. До пандемії та війни ми щоліта їздили на екскурсії: відвідували Верецький перевал, Синевирське озеро, водоспад Шипіт, а також Ужгородський і Мукачівський замки. Наразі, в умовах сучасних реалій, ми намагаємося проводити відпочинок в колі родичів, які мешкають в Угорщині.
– Які у Вас плани на майбутнє?
– Я мрію поїхати з родиною на море і облаштувати власну бібліотеку. З дитинства я дуже багато читала, і це було одним із моїх улюблених занять. Читання та подорожі і сьогодні наповнюють мене енергією і дарують натхнення. Проте найбільше я мрію про те, щоб моя родина жила в мирі та добробуті на рідній землі.
– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ф. Ракоці ІІ?
– Найбільшим здобутком за роки навчання в ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ я вважаю набуття впевненості в собі та розуміння важливості бути собою. Тут я навчилася не соромитися просити про допомогу та уважно ставитися до людей, які мене оточують. Я отримала не лише знання, а й важливі цінності. Пишаюся своїм походженням, нашою культурою та рідною мовою.
В інституті я відчула себе частиною надзвичайно дружньої та мотивуючої спільноти, де кожного приймали таким, яким він є. За ці роки заклад перетворився з невеликої будівлі на важливий навчальний центр, що відкриває безліч можливостей для тих, хто цінує знання. Користуючись нагодою, хочу привітати свою колишню альма-матер з тим, що вона тепер функціонує як Закарпатський угорський університет імені Ференца Ракоці II.
Аніта Курмай