В освітній сфері працюють учителі, які не лише передають учням знання та формують необхідні компетентності, а й розвивають критичне мислення, заохочують до відкритості, самостійності й відповідального пізнання світу. Їхня професійна діяльність не обмежується стінами класу: завдяки своїм моральним якостям, особистому прикладу та відданості професії вони справляють вагомий вплив на становлення особистості учнів і залишають помітний слід у їхньому житті. Педагогічна діяльність – це не лише передавання знань, а й прищеплення загальнолюдських цінностей, виховання молодого покоління, підтримка його всебічного розвитку та постійне професійне й особистісне самовдосконалення.
Єва Поладі народилася в селі Бадалово. Перші шкільні роки провела в селі Чома, де пішла до першого класу, а повну загальну середню освіту здобула в селі Оросієво. Після закінчення Гуманітарно-педагогічного фахового коледжу Мукачівського державного університету продовжила навчання в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ, де здобула вищу освіту за спеціальністю «англійська мова та історія». Отримавши диплом, розпочала педагогічну діяльність – справу, якій із любов’ю, натхненням і відданістю присвячує себе й донині. Про свій життєвий шлях, професійне становлення та покликання до вчителювання вона розповіла в інтерв’ю.
– Розкажіть про себе. Де Ви народилися, де навчалися?
– Я народилася в Бадалові. Початкову освіту здобувала російською мовою в Чомі, а згодом, після переїзду, продовжила навчання в Оросієві, де навчання велося угорською мовою. Саме роки, проведені в Оросієві, назавжди залишилися в моїй пам’яті, адже цей період значною мірою сформував мене як особистість. Там я знайшла багато друзів, серед яких і мого найкращого друга, з яким підтримую теплі дружні стосунки й донині. Найцікавіше в нашій дружбі те, що, навіть якщо між зустрічами минає чимало часу, ми щоразу продовжуємо розмову так, ніби й не було тривалої перерви.
У мене було дуже щасливе дитинство. Я належу до покоління, чиє дитинство минуло без гаджетів: після уроків ми одразу вибігали на вулицю чи на спортивний майданчик. Разом із друзями каталися на велосипедах, грали в гандбол і настільний теніс, багато бігали та вигадували різноманітні ігри. У той час рух і спорт були невід’ємною частиною нашого повсякденного життя. Любов до активного способу життя я зберегла й у дорослому віці. Вона й сьогодні займає важливе місце в моєму житті та є невід’ємною складовою повсякдення нашої родини.
Найяскравішим спогадом мого дитинства є згуртована спільнота, у якій я зростала. Саме ті роки, на мою думку, стали міцним фундаментом для формування людських цінностей і рис характеру, які сьогодні, як педагог, я прагну передати своїм учням.
– Чому Ви обрали саме Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ?
– Після закінчення Гуманітарно-педагогічного фахового коледжу Мукачівського державного університету протягом року працювала вчителькою в школі. Спочатку вагалася, чи варто продовжувати навчання, однак моя найкраща подруга подала документи до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ. Наслідуючи її приклад, я також вирішила спробувати свої сили. Успішно склавши вступні іспити, була зарахована на спеціальність «англійська мова – історія».
Англійська мова завжди була мені близькою, а любов до історії значною мірою прищепив мені батько. Озираючись у минуле, можу з упевненістю сказати, що рішення вступити саме до цього інституту було одним із найкращих у моєму житті. Тут я не лише здобула якісну фахову освіту, а й стала частиною спільноти, яка справила значний вплив на моє професійне й особистісне становлення та стала дороговказом на довгі роки.
– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви хотіли б поділитися?
– Студентські роки промайнули непомітно. Сьогодні важко збагнути, як невловимо й стрімко сплинув час. Попри інтенсивне навчання, цей період запам’ятався насамперед теплою, майже родинною атмосферою. Тоді студентів було ще небагато, тому всі добре знали одне одного. Багато наших викладачів були лише на кілька років старші за нас, тож спілкування з ними було відкритим, невимушеним і по-справжньому людяним. З особливим щемом у серці згадується, що одна з моїх викладачок згодом стала хрещеною матір’ю моєї найстаршої доньки. В інституті панувало справжнє відчуття єдності. Ми разом готувалися до іспитів, підтримували одне одного у хвилини хвилювання, щиро раділи успіхам своїх друзів. Коли сьогодні згадую той період, передусім спадають на думку саме ці моменти взаємної підтримки, коли ми знаходили потрібні слова, щоб підбадьорити одне одного, вселити віру у власні сили й переконати, що все буде добре.
– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?
– Після здобуття диплома я розпочала свою педагогічну діяльність у Берегівській угорській гімназії, де зрештою пропрацювала десять років. Сьогодні розумію, що цей період став одним із найважливіших етапів мого професійного становлення, хоча тоді я ще не усвідомлювала, наскільки визначальним він буде для мене Уже на другому році роботи мені довірили класне керівництво. Разом із колегою, такою ж молодою вчителькою, як і я, ми отримали паралельні класи: вона викладала математику, а я – англійську мову. Ми фактично дорослішали в професії разом, підтримували одна одну, ділилися досвідом, разом долали труднощі й раділи своїм першим успіхам. Мені пощастило працювати в колективі чудових педагогів. Досі з усмішкою згадую нашу маленьку вчительську, де ми, мов оселедці в бочці, намагалися знайти місце не лише для себе, а й для своїх сумок. Попри тісноту, у колективі панувала особлива атмосфера – доброзичлива, згуртована й сповнена щирої відданості своїй справі. Тоді я навіть не могла уявити, що диплом за спеціальністю «історія» стане у пригоді майже через двадцять років.
– Які відчуття панували у Вас на початку професійної кар’єри?
– На початку моєї вчительської кар’єри, мабуть, найбільшою перевагою було те, що я могла повністю присвячувати себе роботі. Я проводила багато годин за підготовкою до уроків, складанням планів, написанням конспектів і перевіркою учнівських зошитів. Тоді ще не доводилося поєднувати професійну діяльність із сімейними обов’язками. Згодом, із народженням дітей, знаходити баланс між роботою та родиною стало значно складніше. Водночас у цей період для мене особливо відчутною стала підтримка близьких. Мій чоловік завжди був поруч і підтримував мене в усьому, а мама взяла на себе значну частину щоденних турбот. Я переконана: без цієї підтримки я не змогла б працювати з тією самою відданістю та натхненням.
– Який секрет успішної роботи з дітьми, як можна їх мотивувати?
– Коли учень має чітке бачення своїх цілей, робота вчителя значно полегшується. Якщо він має мету, прагне продовжувати навчання, якщо для нього важливі іспит з мови чи високий результат на державній підсумковій атестації, то його мотивація значною мірою формується зсередини. Складніші ситуації виникають тоді, коли дитина ще не визначилася зі своїм напрямом. У таких випадках я починаю роботу не з подання навчального матеріалу, а насамперед намагаюся пізнати учня: зрозуміти його інтереси, коло захоплень і виявити його здібності. На мою думку, налагодження стосунків є першочерговим завданням. Коли між учителем і учнем з’являються довіра та взаєморозуміння, навчальний процес стає значно ефективнішимНерідко діти навіть не усвідомлюють, наскільки великий обсяг знань вони опановують. Я не є прихильницею жорстких методів; взаємну повагу вважаю запорукою успішної роботи.
– Якого досвіду Ви набули протягом цих років? Чи траплялися у Вашій роботі позитивні або ж негативні моменти?
– Я збрехала б, якби сказала, що на моєму шляху не траплялися складні періоди. Бували моменти, коли я відчувала таке виснаження, що здавалося, ніби вже не маю сил відновитися або не здатна дати своїм учням щось нове. Однак саме в такі моменти завжди знаходився щирий відгук, що вселяв упевненість і надихав рухатися далі. Часто ці відгуки надходили саме звідти, звідки я найменше їх очікувала.
– Які посади Ви ще займали?
– Ще під час навчання в інституті мені випала нагода вчителювати в рідному селі. Згодом я протягом десяти років працювала в Берегівській угорській гімназії. Після переїзду до Угорщини я два роки викладала в початковій школі імені Мігаля Кантора в місті Ціганд. Цей період став для мене ще одним важливим етапом життя. На той час у нас уже була донька, яка щойно пішла до першого класу, та одинадцятимісячне немовля, яке почало відвідувати ясла.
Саме тоді наша родина вперше стала по-справжньому самостійною. На Закарпатті ми завжди могли розраховувати на підтримку моєї мами та свекрухи, а в Угорщині залишилися сам на сам із усіма побутовими викликами. Якщо хтось із дітей хворів або виникали невідкладні справи, нам доводилося організовувати все власними силами.
Це був водночас складний і повчальний період. Велику роль відіграло й те, що колеги, друзі та знайомі в Ціґанді тепло нас прийняли. Я й досі вдячна за ту підтримку, яку ми тоді отримали.
У професійному плані мені також довелося зіткнутися з новими викликами: опанувати іншу систему освіти, нові методики викладання та роботу з класами, де учні мали різний рівень підготовки, зокрема й із соціально незахищених родин. Ці роки зробили мене сильнішою – як у професійному, так і в особистісному плані.
– Нині Ви проживаєте та працюєте в Кішварді.
– У мене завжди виникає відчуття, що на важливих етапах мого життя мене ніби спрямовує якась сила. До католицької гімназії імені Святого Ласло я також потрапила за цікавим збігом обставин. Ми шукали для нашої старшої доньки можливість займатися гандболом, і на той час ця школа була одним із провідних осередків підготовки з цього виду спорту в регіоні. Так ми й познайомилися з цим навчальним закладом. Коли нашій наймолодшій доньці виповнилося два роки, мені запропонували приєднатися до колективу. Відтоді я відчуваю, що опинилася в потрібному місці у потрібний момент.
– Як Ви почуваєтеся в спільноті закладу?
– У перші роки я переважно викладала в класах загальноосвітньої школи й майже безперервно готувала учнів до випускних іспитів. Крім того, викладала бізнес-англійську та англійську професійного спрямування учням, які здобували професійно-технічну освіту.
Згодом було запроваджено двомовне навчання, і мої знання стали затребуваними навіть у молодших класах. Був навчальний рік, коли я викладала від першого до випускного класу, буквально переходячи з одного корпусу в інший, щоб провести всі уроки. Тоді я думала, що більшого професійного виклику вже бути не може, однак помилялася. Коли перші два класи двомовного навчання дійшли до п’ятого, частину предметів почали викладати англійською мовою. Серед них була й історія. Саме тоді мені довелося знову звернутися до свого диплома історика, причому викладати цей предмет потрібно було англійською мовою.
Це було надзвичайно складне завдання, і навіть сьогодні я приділяю багато часу підготовці. Крім того, я стала класною керівницею двомовного класу. У ньому навчаються надзвичайно талановиті й здібні діти, але водночас — дуже впевнені в собі особистості, тому мені доводиться застосовувати всі свої знання й терпіння, щоб згуртувати їх у справжню спільноту. Від колег і керівництва я отримала значну підтримку – мене наставляли як у професійному, так і в особистісному плані. Я працюю в хорошому колективі й щиро вдячна за це.
– Нещодавно Ви отримали звання «Педагог року». Що це означає для Вас?
– Заступник директора зателефонував мені й повідомив про висунення моєї кандидатури на здобуття нагороди, а також про те, що наступного тижня я маю бути присутньою на урочистій церемонії вручення в мерії.
Відверто кажучи, тоді я ще не до кінця усвідомлювала значення цієї події. Однак, коли я стояла в залі й слухала промову, у якій висловлювали повагу до мене, я справді відчула всю цінність цього моменту.
Отримати таке визнання було дуже приємно, але водночас я постійно відчувала, що слова, сказані в промові, так само стосуються багатьох моїх колег. Я знаю, скільки праці вони вкладають щодня і скільки зусиль віддають заради своїх студентів. Я не люблю бути в центрі уваги, тому й досі вчуся приймати компліменти. Водночас це визнання я розглядаю як своєрідне підтвердження того, що я – на своєму місці. Це знак, який з’явився саме тоді, коли, можливо, я цього потребувала.
– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?
– Зі своїм чоловіком я познайомилася в Гуманітарно-педагогічному фаховому коледжі Мукачівського державного університету. Чотири роки він сидів за партою позаду мене, а згодом, через десять років, Господь знову поєднав наші життєві шляхи. У 2004 році ми одружилися.
У нас народилися три прекрасні доньки. Петра – студентка першого курсу університету, Одел – учениця сьомого класу, а Емма навчається в четвертому класі. Усі троє грають на скрипці та займаються спортом, тому в нас завжди жваве життя. У нашому родинному календарі практично ніколи не буває порожніх днів. Спочатку ми ходили лише на матчі Петри з гандболу та її конкурси гри на скрипці, а сьогодні нам доводиться узгоджувати розклад занять усіх трьох дітей. Це серйозне організаційне завдання, але ми намагаємося бути присутніми на всіх важливих подіях.
Ми любимо проводити час удома: займатися садівництвом, готувати, приймати гостей, а також їздити на екскурсії. Насправді для нас важливе не місце чи програма, а час, проведений разом.
– Які плани на майбутнє?
– У мене немає великих планів на майбутнє. Я мрію працювати в тому ж дусі, у своєму звичному оточенні, бачити в людях хороше і допомагати іншим помічати його, а не лише погане. Водночас я дуже хочу нарешті навідатися додому, на Закарпаття. Ми вже кілька років не були вдома, і я дуже сумую за рідною землею, родиною, а також за тими місцями, які визначили наше життя.
– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ?
– Я дуже багато чим завдячую ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ. Там я не лише здобула фахові знання, а й долучилася до спільноти, яка відіграла визначальну роль у моєму особистісному та професійному становленні. Саме там я знайшла справжніх друзів на все життя, саме там опанувала основи педагогічної професії, і саме там сформувала той світогляд, який супроводжує мене й донині.
Інститут дав мені міцний фундамент, який став надійною опорою в кожному новому професійному виклику — чи то на Закарпатті, чи в Ціґанді, чи в Кішварді.
Користуючись нагодою, щиро вітаю альма-матер із набуттям статусу університету.
Аніта Курмай
