Люди, якими ми пишаємося:: інтерв’ю з Норою Роман (Попович)

Вчитель англійської мови посідає особливе місце у житті учнів, адже саме він допомагає їм опанувати мову міжнародного спілкування, що є ключем до навчання, роботи чи подорожі. Застосовуючи різні методи викладання англійської, вчитель формує не лише мовні навички, а й упевненість у собі, відкритість до світу та розвиває здатність до самостійного мислення. Саме ці якості допомагають молоді легше орієнтуватися в сучасному глобалізованому середовищі.

Нора Роман (Попович) народилася в Ужгороді, навчалася в селі Шишлівці, де й нині мешкає разом із родиною. Вищу освіту здобула в ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ за спеціальністю «англійська мова – історія». Нині вона працює вчителькою англійської мови в Ужгородському ліцеї імені Дойко Габора. Саме з нею ми сьогодні поспілкувалися.

– Розкажіть про себе! Де народилися, де навчалися?

– Я народилася в Ужгороді, а нині разом із родиною живу в невеликому селі Шишлівці. Походжу з простої робітничої християнської сім’ї, у якій завжди приділяли велику увагу духовним і церковним цінностям. Мої батьки – порядні та працьовиті люди, які завжди намагалися забезпечити мене всім необхідним, тож я ніколи не відчувавла нестачі.

У 1992 році я розпочала навчання в середній школі імені Іштвана Добо. Вже тоді була свідомою ученицею й чітко знала, ким хочу стати. Саме цієї визначеності, на жаль, часто бракує сучасним дітям: часто можна побачити розгубленість у їх очах і відсутність чіткого бачення свого майбутнього.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?

– Вчителювання було єдиною прийнятною для мене професією. Саме тому мій вибір без вагань упав на Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ. Я вступала на спеціальність «англійська мова – історія». Добре пам’ятаю суворі умови вступу, іспити та момент оголошення результатів, на які чекала з великим хвилюванням.

– Як минали Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?
 – Студентські роки промайнули дуже швидко. Вони були насичені емоціями: траплялися і радісні моменти, і моменти, сповнені хвилювання, а часом і тривогою. Найяскравішим спогадом для мене став іспит із психології, на якому я отримала «відмінно». Я дуже старанно до нього готувалася. Це була моя перша найвища оцінка, яку запам’ятала на все життя. Хоч згодом їх було ще багато, саме ця запам’яталася найбільше. З того часу психологія залишається для мене особливо близькою.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?

– Після завершення навчання я почала працювати вчителькою англійської мови. У Шишлівцях, де сама колись навчалася, спочатку працювала педагогом-організатором. Паралельно викладала англійську мову в Ужгородському університеті славістики. Крім того, працювала ще й у Часлівецькому навчально-виховному комплексі. Був період, коли навантаження було справді дуже великим, але я добре з ним справлялася.

– Сьогодні Ви працюєте в Ужгородському ліцеї імені Дойко Габора. Які відчуття супроводжували Вас?

– У 2012 році я змінила місце роботи та розпочала роботу в Ужгородському ліцеї імені Дойко Габора, де працюю й зараз. З першого дня я полюбила цей заклад і відчула, ніби завжди була частиною його дружньої атмосфери. Це відчуття не зникло й досі. Колектив дуже доброзичливий, і я щиро люблю своїх колег. Саме тут я по-справжньому сформувалася як особистість і навчилася відстоювати власну позицію.

– Як, на Вашу думку, найкраще працювати з дітьми, мотивувати їх?

– Ефективна робота з дітьми можлива лише тоді, коли вчитель уміє їх зрозуміти й знайти з ними спільну мову. Кожна дитина – індивідуальність, із різним сімейними цінностями і життєвим досвідом. Як педагог я завжди прагну помічати в учнях їхні найкращі якості та допомагати їм їх розвивати. Інколи доводиться створити жартівливу ситуацію, інколи застосувати нестандартний підхід, однак зацікавленість вчителя повинна бути присутня завжди. Я переконана: якщо учні довіряють учителеві, вони полюблять і його предмет.

– Чи траплялися у Вашій роботі позитивні або ж негативні моменти?

– Безперечно, були і позитивні, і негативні ситуації. Я не працюю заради подяки, але слова вдячності від батьків, із якими мені доводилося зустрічатися, гріли мою душу завжди. Негативні моменти намагаюся не тримати в пам’яті.

– Як останні роки та їхні труднощі вплинули на Вашу роботу?

– Пандемія COVID-19 суттєво вплинула як на мою роботу, так і на сімейне життя. Навчальний процес, утім, не припинився: після усвідомлення серйозності ситуації та зменшення паніки ми перейшли на дистанційне навчання й продовжили працювати. Уся наша родина перехворіла, мій чоловік переніс хворобу дуже важко, його стан був критичним. Я дуже хвилювалася, але, дякувати Богові, він одужав.

Війна, на жаль, стала страшною частиною нашого повсякдення. Болісно спостерігати, як скорочується наша громада, як виїжджають близькі люди й друзі. Проте – попри всі ці негативні моменти – саме в цей час народилася моя донечка Аліз, якій незабаром виповниться три роки. Вона – найбільше щастя мого життя.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– Як я вже згадувала, ми готуємося до дня народження донечки. За ці три роки ми пережили безліч емоцій – хвилювання, тривоги та сльози радості. Я насолоджувалася кожною хвилиною й майже не відчувала війни, адже була вдома, у колі люблячої родини. Оскільки мені бракувало викладання, я мала можливість працювати на пів ставки та проводити заняття з англійської мови для дошкільнят у закладі дошкільної освіти «Минай» приватного закладу «Гімназія імені Каталін П. Франгепан». Це було для мене справжнім задоволенням і приємною зміною щоденного ритму.

Тепер, коли моя декретна відпустка завершилася й я знову повернулася до вчительської роботи, ми ще вчимося знаходити той самий «час для себе». Донька вже адаптувалася до дитячого садка, хоча початок був непростим. Поки що кожен ранок – це справжній марафон: садочок, поспіх на роботу, знову садочок і дорога додому. До цього ще доведеться звикати.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– Залишатися вдома, жити в мирі та радіти одне одному. Понад усе хочу, щоб нарешті настав довгоочікуваний мир і більше не було кровопролиття.

– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ?

– Знаннями, впевненістю в собі та самостійністю. З великою вдячністю згадую викладачів і роки, проведені в цьому закладі. Користуючись нагодою, хочу привітати інститут зі здобуттям статусу університету.

Курмай Аніта

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar