Люди, якими ми пишаємося: інтерв’ю з Аттілою Бейреш

Педагоги відіграють надзвичайно важливу роль у вихованні та навчанні молоді, допомагаючи учням здобувати знання та розвивати свої здібності. Вони передають не лише знання, а й цінності – відповідальність, емпатію, здатність до співпраці. Учителі нерідко стають наставниками, які підтримують дітей у найскладніші моменти. Їм постійно доводиться адаптуватися до нових викликів освіти – впроваджувати сучасні технології, методики, шукати нові шляхи взаємодії з учнями.

Аттіла Бейреш народився у селі Паладь Комарівці. Середню освіту здобував в Ужгороді, а після закінчення школи одразу почав працювати. Згодом, однак, вирішив вступити до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці, де навчався за спеціальністю «Історія та географія». Нині він – учитель географії в Чопському ліцеї імені Іштвана Сечені. З ним ми сьогодні і поспілкувалися.

– Розкажіть про себе! Де народилися, де навчалися?

– Я народився у селі Паладь Комарівці, а середню школу закінчив в Ужгороді. Розпочав навчання в підготовчому класі середньої школи імені Матяша Залки, яка згодом отримала ім’я Габора Дойки. Пам’ятаю, як кожного навчального дня (моє покоління ще застало часи, коли навчалися і у суботу – до середини 1980-х) доводилося вставати вдосвіта, йти пішки до автобуса, який, як правило, був переповнений, а після уроків так само повертатися додому. Це означало, що з однолітками з мого села я бачився переважно лише під час канікул або у вихідні. Мабуть, саме тому мені й сьогодні легко знаходити спільну мову з людьми, хоча справжніх друзів маю небагато.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?

– Я закінчив школу у 1993 році. Тоді вирішив, що не продовжуватиму навчання, бо – на той момент – вже втомився від постійних поїздок. Та й початок дев’яностих був непростим: нестабільний розклад автобусів, мало автомобілів, найближча залізнична станція – за шість кілометрів. Тож я обрав роботу. Через сім років після випуску зі школи вирішив продовжити навчання у ЗВО, за цей період працював у різних місцях. У 1999–2000 роках, перед вступом, працював у чудовому колективі, де мене постійно заохочували спробувати свої сили на вступних іспитах. Через мою впертість їм це було нелегко, але я дуже вдячний їм за підтримку, за допомогу з відгулами, замінами, підручниками. Щиро дякую їм за довіру.

Одного разу я побачив у газеті оголошення про Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці II. Ідея продовжити навчання тоді вже не давала мені спокою. Умови були чудові: можна було навчатися рідною мовою, вдома, не покидаючи домівку за сотні тисяч кілометрів. Ознайомившись із освітніми пропозиціями, обрав спеціальність «Історія – географія».

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– Спершу було трохи незвично, адже всі мої однокурсники були щонайменше на шість років молодші за мене. Проте згодом це зовсім не здавалося проблемою. Я із задоволенням згадую студентські роки – це, без перебільшення, один із найкращих періодів мого життя. Ми навчалися в дружній атмосфері, були невеликою групою, тому добре знали одне одного. Викладачі власним прикладом демонстрували, як гідно й натхненно слід проживати це прекрасне покликання — бути вчителем. Це для мене дуже важливо, і сьогодні я намагаюся працювати так, щоб гідно передавати це відчуття наступному поколінню. Маю багато приємних спогадів, але особливо запам’яталися польові практики – вони навчали нас працювати в команді, часто доводилося виходити за межі комфорту. Не можу не згадати і життя в гуртожитку – воно теж дало безцінний досвід.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?

– Так склалося, що я завжди мав дві роботи. В Ужгороді мене запросили викладати історію в училищі прикладного мистецтва. Спочатку я заміщав колегу, а потім залишився там ще на п’ять років. Паралельно працював у чоловічому гуртожитку при ужгородській парафії.

– Які відчуття переповнюють Вас, коли згадуєте початок своєї педагогічної діяльності?

– Свій педагогічний шлях починав із роботи в невеликих класах. Ці роки згадую з особливим теплом і вдячністю.

– Зараз ви працюєте у Чопському ліцеї імені Іштвана Сечені. Якими методами користуєтеся? Як мотивуєте учнів?

– Із 2021 року викладаю географію у Чопському ліцеї. Тут працює і моя дружина, також тут навчалися і наші діти. Це непросто – бути вчителем там, де серед учнів є власна дитина.

Мотивація – ключ до всього. Якщо вона є, майже немає неможливого; якщо її бракує – навіть найменше завдання стає викликом. Я намагаюся показувати приклад, давати кожному учневі кредит довіри, допомагати відчути смак успіху. Для мене велике щастя – бачити, як діти надихаються. Але мусимо визнати, що сьогодення підкидає чимало викликів. Щодня борюся за те, щоб залишатися для учнів авторитетом і справжнім мотиватором.

– Який досвід Ви здобули за ці роки?

– Відповідь на це питання можна було б почати зі слів: «От колись, у наші часи…». Та все ж я не вважаю, що сучасні діти чимось гірші чи кращі за попередні покоління. Радше змінився сам світ навколо них – умови, у яких вони зростають і навчаються. Сьогодні набагато важче помітити справжню цінність серед безлічі інформаційних потоків. Кількість вражень і стимулів просто величезна – вона однаково захоплює і дітей, і нас, дорослих. Тому, щоб обрати правильний шлях, потрібна мудрість та внутрішня рівновага.  Попри все, я залишаюся оптимістом. Так, бачу ризики і труднощі, але водночас переконаний: кожен із нас перебуває на своєму місці не випадково.

– Як останні роки та їхні труднощі вплинули на Вашу роботу?

– Цифрова епоха мені видається надто стрімкою. Карантин змусив відкласти сумніви й прийняти нову реальність — довелося опановувати онлайн-формат, щоб залишатися поруч зі своїми учнями. Це був непростий, але важливий виклик, який навчив по-новому дивитися на навчальний процес.

У лютому 2022 року наша школа в Чопі та гуртожиток приймали біженців. Ми чергували цілодобово, змінюючи одне одного з колегами. У Чопі я залишався на нічних чергуваннях. Бачив речі, які волів би не бачити, і водночас пережив те, що зміцнило мою віру в добро. Попри всі труднощі й смуток, вважаю той час благословенним – це був період, що випробував і людину, і віру. Згадуючи студентські роки, віриш: можливо, десь у «небесному заліковому зошиті» колись зарахують усі наші зусилля, щирість і добро.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– Роки навчання в інституті збіглися з періодом, коли я зустрів свою майбутню дружину та створив сім’ю. Ми познайомилися у Варшаві, а весілля відбулося перед початком п’ятого курсу. Маємо двох доньок: старша цього року закінчить школу та складатиме випускні  іспити, а молодша наразі навчається у восьмому класі.

За цей час я зрозумів: без відпочинку неможливо працювати повноцінно. Треба вміти знаходити час і для розвантаження. У вільний час люблю бути з родиною, читати, подорожувати й вирушати в походи в гори. Останнім часом відкрив для себе ще одне хобі — біг.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– До планування ставлюся з обережністю. Переважно визначаю коротко- або середньострокові цілі, адже далекоглядні плани часто виявляються непевними.

– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?

– Насамперед я хотів би виокремити спільноту. Саме там я отримав приклад того, як ставлення учителя може стати благом для свого оточення. Гадаю, багато про що свідчить і те, що навіть через стільки років приємно зустрічати своїх викладачів і колишніх однокурсників.

Нещодавно дізнався, що інститут отримав статус університету. За цим стоїть наполеглива, багаторічна праця багатьох людей. Це справді велика віха. Переконаний, що цим досягненням можуть пишатися всі – колишні студенти, викладачі, працівники, батьки і вся закарпатська угорська спільнота.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar