Люди, якими ми пишаємося: інтерв’ю з Анітою Нанаші-Молнар

В університетському житті посаду координатора заходів важко переоцінити. Саме ця людина стежить за тим, щоб кожна подія – від наукових конференцій і урочистостей до студентських програм – була організована якісно, професійно та узгоджено. Це людина, котра координує роботу різних структурних підрозділів, знімаючи частину навантаження з викладачів та адміністрації, водночас зміцнюючи внутрішню єдність університетської спільноти та зовнішні зв’язки закладу. Її діяльність неабияк сприяє формуванню іміджу установи та посиленню її репутації в професійних колах.

Аніта Нанаші-Молнар народилася в селі Берегуйфалу. Початкову школу закінчила у рідному селі, атестат здобула у Берегівській угорській гімназії імені Габора Бетлена. Згодом вступила до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ (нині – університету), де здобула диплом за спеціальністю «угорська мова – історія». Життєві дороги привели її до Дебрецена. Сьогодні вона працює в Центрі координації масово-культурних заходів та опікується справами випускників Дебреценського університету. Про свою роботу – і не лише про неї – вона розповіла нам сьогодні.

– Розкажіть про себе. Як проходило Ваше дитинство?

– Народилася я неподалік Берегова, у селі Берегуйфалу. Там і закінчила початкову школу, продовжила навчання у Берегівській угорській гімназії імені Габора Бетлена (нині – Берегівський ліцей імені Габора Бетлена), де у 2003 році отримала атестат.
А яким було моє дитинство? З позиції сьогодення – щасливим і безтурботним, хоча, звісно, тоді кожен день мав свої «великі» дитячі проблеми. Якщо серйозно, то дитинство минуло у теплій атмосфері. Я намагалася проявляти себе скрізь, де можна: в початковій школі виступала в ляльковому гуртку, співала, представляла свої декламаторські здібності.

У гімназії все це трохи змінилося, але на порозі випускнного класу я знову знайшла своє місце. Мені пощастило навчатися в чудовому колективі, я поважала своїх учителів і здобула безцінний життєвий досвід. Завжди пишалася тим, що була частиною Берегівського ліцею імені Бетлена Габора — і ця гордість залишається зі мною досі.

– Чому Ви обрали саме ЗУІ ім. Ференці Ракоці ІІ?

– У старших класах мене дуже захоплювала історія мистецтва. Я навіть поїхала складати вступні іспити в Угорщину, але на той момент мої знання виявилися недостатніми – лише пізніше зрозуміла, що рішення приймальної комісії було цілком справедливим. Тоді я опинилася перед вибором: рік чекати вдома, йти працювати або ж спробувати вступити до інституту. Тож спершу інститут був для мене певним рятівним притулком, хоча з часом моє ставлення до нього кардинально змінилося.

У 2003 році питання уніфікації вступних іспитів та стандартизації вступної кампанії було не вирішеним: існувала система письмових та усних іспитів. Я подала документи на спеціальність «дошкільна освіта», бо для вступу туди потрібно було складати іспит з угорської мови та літератури – з предмету, який завжди був мені близький. Ця близькість лише посилилася в інституті, особливо тоді, коли я потрапила на заняття до викладача, ім’я якого ще зі школи знали всі мої однокласники, оскільки його прізвище було на обкладинках наших підручників. Навчатися у Іштвана Ковтюка для мене було надзвичайною честю. Він був дуже вимогливим, але справедливим і послідовним. Якщо просив щось пояснити, часто казав: «Бо ви знаєте одне правило!» – іноді ми справді його знали, а іноді – ні.

У 2005 році, коли відкрилася нові спеціальності, я вступила на «угорську мову – історію», а навчання на спеціальності «дошкільна освіта» призупинила, взявши академвідпустку. Думка про те, щоб завершити і ту спеціальність, не полишає мене й дотепер – ба більше, що коли я вже здобула диплом вчителя угорської мови та історії, розпочала навчання в докторантурі університеті імені Лоранда Етвеша і паралельно протягом трьох років працювала вихователькою у рідному селі.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– Перший навчальний рік став для мене певним розчаруванням. У перші тижні мені здавалося, що я могла б навчатися й в іншому місці. Та швидко усвідомила (батьки дійшли до цього раніше), що я – в найкращому місці. Цей заклад вищої освіти визначально змінив моє життя – у найпозитивнішому сенсі. Атмосфера, викладачі, можливості – проведені тут сім років стали одним з найпрекрасніших періодів мого життя.

Із самого початку навчання панувала сімейна атмосфера: на той час був лише один навчальний корпус – у будівлі, де нині працює берегівський реформатський гуртожиток імені Яноша Кальвіна. Майже всі знали одне одного, і численні спільні заходи зближували студентів та стали місцем, де зав’язувалися дружні відносини та народжувалися сім’ї.

Пізніше деякі заняття почали проводити у нинішньому головному корпусі. Це були лише перші кроки реконструкції колишнього Королівського суду. До знаменитої аудиторії №9 (нині це, здається, аудиторія 207 на другому поверсі) ми добиралися коридорами, заваленими старою цеглою. Особливістю того часу була згуртованість кожного курсу та кожної групи, завдяки якій зв’язок з одногрупниками зберігся і до сьогодні. У моїй пам’яті збереглися безліч спогадів: і про посвяту першокурсників, і про бали, і про студентське самоврядування, у роботу якого я швидко занурилася і пізніше спершу стала його співзасновницею, а згодом і головою студентської організації Гуртожитку імені Ференца Келчеї. Моя сусідка по кімнаті, Душі (С. Сейра Магдолна), також обіймала провідні ролі у студентському самоврядуванні, тож у нашій кімнаті ніколи не було нудно, які і в інституті загалом.

Ми завжди брали участь у всіх студентських заходах, навіть у костюмованих. Якось був тематичний тиждень у стилі 60–70-х. Тоді ми перерили власні гардероби, шафи наших бабусь,  щоб знайти ідеальний образ.

Та попри все, ми багато та серйозно вчилися дізнавалися чимало корисиного і про фах, і про життя. В інституті я зробила перші кроки на науковій стежині: спершу успішно виступала на студентських конференціях, а після отримання диплома накопичені бали – за виступи та публікації – дозволили вступити до аспірантури. Я захистила дисертацію з угорської мовознавчої соціолінгвістики в університеті імені Лоранда Етвеша. На цьому шляху мені дуже допомогли викладачі, зокрема науковий керівник Степан Черничко та Аніко Берегсасі, яка була рецензенткою дисертації. Дедалі частіше ловлю себе на думці, що цитую поради, які ми отримали тоді, і які в повній мірі розкрилися вже в дорослому житті.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?

– У 2010 році я вступила до аспірантури за напрямом підготовки «Мовознавство» в університет імені Лоранда Етвеша, де у 2013 році склала всі іспити, а в 2015 році захистила дисертацію. У рік вступу мені зателефонували з дитячого садка мого рідного села: одна з виховательок – моя однокурсниця – мала йти у декретну відпустку, і вони запропонували мені замінити її. Так я стала вихователькою на три роки. Тоді моє життя перебувало буквально «у валізі»: я постійно курсувала між Будапештом, Берегуйфалу, Береговом і Дебреценом, де мешкав мій майбутній чоловік. Час був насиченим, але минув пролетів швидко.

– Наразі Ви працюєте у Центрі координації масово-культурних заходів, сприяння та моніторінгу працевлаштування випускників.

– Наш підрозділ відповідає за координацію університетських заходів – від урочистих відкриттів і наукових конференцій до робочих зустрічей, виставок, днів відкритих дверей, родинних подій і вручення дипломів. Паралельно ми підтримуємо зв’язок із випускниками, створюючи для них можливості зустрічей та різноманітних програм.

Практично це – дуже насичені та різноманітні робочі дні: адміністративні завдання, виїзна робота, мозкові штурми, періоди більш монотонної праці, а також співпраця з людьми – знайомими і тими, з ким ще тільки належить познайомитися. Сумувати нам точно не доводиться. Робота вимагає креативності та практичного мислення. Але я щиро вдячна за те, що є частиною злагодженої команди, що у сучасному світі є надзвичайно важливим

– Як з’явилася ця можливість? З якими почуттями Ви прийшли на роботу? Який досвід накопичили за роки роботи?

– Після захисту дисертації я почала активно шукати роботу. На той час мій наречений уже працював у Дебрецені. Коли ми одружувалися, тривав анексійний тиск у Криму, і багато людей побоювалися повертатися додому. Тож ми вирішили, що логічніше буде, якщо роботу шукатиму я, а не він покине вже обігріте місце, оскільки тоді ми обоє залишаємося без роботи. Знайти роботу було нелегко, тож я розпочала написання дисертації. Після захисту, почала активно шукати роботу, але це було непростим завданням – я приїхала з Берегова, навчалася у Будапешті, а працювати хотіла в Дебрецені, де соціолінгвіста тоді не шукали.

Я відгукнулася на безліч вакансій, і серед них знайшла оголошення про набір на посаду референта у справах випускників Дебреценського університету. У 2016 році я почала там працювати. Перші місяці були незвичними: мене зустріли привітно, але відсутність місцевого досвіду далася взнаки. Проте поступово я здобула його і продовжую вчитися донині. Найважливішим моїм усвідомленням вважаю те, що постійний саморозвиток та адаптація до тих чи інших умов, ситуацій є невід’ємною частиною щоденного життя.

– Окрім цього, Ви є авторкою журналу «DEja vu Alumni», співредакторкою та редакторкою різних університетських видань, а ще ведучою подкасту.

– У вакансії, на яку я відгукнулася, окремо зазначалося, що серед обов’язків буде створення інтерв’ю та портретів, коректура видань. Саме тому вона мене так зацікавила. «DEja vu Alumni Magazin» – це журнал, що виходить двічі на рік і призначений для випускників університету. Він знайомить із колишніми студентами, викладачами, цілими поколіннями педагогів – людьми, які є натхненням для інших. Я є однією з авторок видання. Університетські видання – це, переважно, PR-матеріали угорською та англійською мовами, які презентують заклад: для гостей, делегацій, партнерів, а також для університетського керівництва під час робочих поїздок. Як філолог за освітою, я охоче взялася за їхню редактуру. Навесні 2024 року наш центр започаткував подкаст «Alumni Akadémia». У кожному випуску колишні студенти розповідають про свою кар’єру, університетські роки, успіхи та труднощі. Це джерело натхнення, як для нинішніх студентів, так і для всіх зацікавлених. Спочатку моя роль полягала в організації та пошуку учасників, а з 2025 року я стала співведучою подкасту. Ми записуємо новий епізод щомісяця в навчальний період. Усміхаюся, згадуючи останній випуск: саме під час його запису я отримала від вас запрошення до цього інтерв’ю, тож ми трохи опинилися «в ролі героїв власної професії». Думаю, це не випадковість.

– Як Ви переживаєте усі ці професійні завдання в повсякденному житті? Що Вас мотивує? Що приносить найбільше радості, а що, можливо, ускладнює роботу?

– Коли я була дитиною, і мене запитували, ким я хочу стати, я відповідала: тележурналісткою чи радіоведучою. І тепер, завдяки подкасту, частина цієї дитячої мрії ніби здійснилася. Як почуваюся? Відчуваю, що знайшла своє місце. Чи займаюся науковою роботою щодня? Ні. Востаннє виступала на конференції два роки тому, а писала наукові статті ще раніше. Однак я не відмовилася від цього повністю: у мені залишилося відчуття суспільної відповідальності науковця — віра в те, що ми покликані служити своїй спільноті. Але наразі моє поле роботи інше. Що мотивує? Те, що в цій роботі постійно є місце для вдосконалення та чогось нового. Після кожного вдалого проєкту я охоче берусь за наступний. Звісно, бувають і невдачі. Але, як каже один мій родич, немає нічого настільки поганого, щоб у ньому не знайшлося бодай щось хороше. Я намагаюся пам’ятати про це.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– З майбутнім чоловіком ми познайомилися ще в інституті – з ним уже було одне «інтерв’ю» про студентські роки. Ми мали спільних друзів, разом пережили багато подій і пригод, і наша дружба поступово переросла в щось більше – так з’явилася Аніта Нанаші-Молнар. Ми одружилися у 2014 році. Маємо трьох дітей – Арона, Даніеля та Юлію. Стараємося виховувати їх у любові до всього доброго та прекрасного і знаходити час на спільний відпочинок, коли це лише можливо.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– Хочу бути тією дружиною і тією матір’ю, якої потребує моя родина. І хоч Ви запитуєте про плани, а не про бажання, то я дуже хочу разом із родиною навідати рідне Закарпаття.

– Чим завдячуєте ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?

– Окрім знань і підготовки до викликів дорослого життя, дякую йому за свого чоловіка, за те, що знайшла багатьох друзів, численних однодумців. Для мене це – надійний фундамент, що поєднує всі набуті там знання та досвід; світ, про який я завжди згадую з теплом. Це був своєрідний захисний простір, який водночас оберігав від зовнішнього світу і готував до нього. Ми між собою і в цьому інтерв’ю називаємо заклад «інститутом», але з великою гордістю кажу: він став університетом – і це надзвичайно радісна, визначна подія. Вітаємо його з цим досягненням!

Анiта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar