Люди, якими ми пишаємося: інтерв’ю з Аніко Янчик

Роль учителя початкових класів є визначальною в житті дитини. Адже саме він відкриває дітям двері до світу школи, формує їхню мотивацію до навчання та допомагає здобути базові життєві навички. У цьому віці діти надзвичайно сприйнятливі, тож учитель не лише навчає писати, читати й рахувати, а й впливає на становлення особистості, формує систему цінностей і соціальні зв’язки учнів. Його завдання – створити безпечну, доброзичливу атмосферу, у якій діти не бояться бути допитливими, опановувати нові навички, відкривати для себе світ і тим самим закладати основу для подальшого розвитку.

Аніко Янчик народилася в селі Чома, де й нині мешкає зі своєю родиною. Після закінчення середньої школи вступила на кафедру педагогіки Закарпатського угорського педагогічного інституту – нині це Закарпатський угорський університет імені Ференца Ракоці ІІ. Після завершення навчання розпочала педагогічну діяльність. Сьогодні працює вчителькою початкових класів у Берегівському ліцеї імені Габора Бетлена. Про свої перші кроки, досвід і покликання вона поділилися у цьому інтерв’ю.

– Розкажіть про себе! Де народилися, де навчалися?

Народилася я в селі Чома, і досі живу тут разом із сім’єю. Навчання розпочала у місцевій школі, де й здобула середню освіту. Коли згадую дитинство, перед очима постають лише теплі спогади: спільні подорожі, родинні свята, різні заходи. Я зростала в люблячій і турботливій сім’ї, а батьки й досі залишаються для мене прикладом для наслідування у багатьох речах.

– Чому Ви обрали саме Університет Ракоці?

– Прагнення стати вчителькою з’явилося в мене ще змалку. Напевно, на це вплинуло й те, що я зростала поруч із школою. Було зворушливо спостерігати, як учительки дбали про дітей на шкільному подвір’ї: вони не просто навчали, а й підтримували, надихали, допомагали — зав’язували шнурівки, хвалили новий одяг, дарували увагу кожній дитині. Під час шкільних років мені пощастило навчатися у досвідчених педагогів, які ще більше зміцнили моє прагнення присвятити себе цій шляхетній професії.

Навчаючись у старшій школи, я розглядала дві сфери: мене приваблювала організація культурної діяльності, але зрештою я обрала педагогіку. Тоді з’явилася чудова можливість вступити до тодішнього Закарпатського угорського педагогічного інституту, пізніше – ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ, а нині Університету Ракоці. Навчання було безкоштовним і, головне, заняття проводилися рідною мовою. Я подала документи на спеціальність «Початкова освіта» та розпочала навчання після зарахування.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви б залюбки поділилися?

– Студентські роки охарактеризувалися сімейною атмосферою. Нас тоді було небагато, адже ми належали до третьої хвилі студентів цього закладу. Найтепліші спогади пов’язані з літніми практиками у віддалених громадах, де ми працювали з дітьми зі змішаних родин, які вже майже не вживали угорську мову у повсякденному житті. Ми розширювали їхній словниковий запас через ігри, прищеплювали любов до традицій. Ті кілька тижнів були справжньою командною роботою.

– Що відбулося після закінчення Університету Ракоці?

– Коли я навчалася на останньому курсі, директор місцевої школи запросив мене до роботи, адже терміново потрібен був педагог. Довго не вагаючись, я погодилася. Тож диплом отримала вже як практикуюча вчителька.

– Сьогодні Ви працюєте вчителькою початкових класів Берегівського ліцею імені Габора Бетлена. Якими були ваші перші роки на початку педагогічної кар’єри?

– На початку кар’єри я горіла ентузіазмом і новими ідеями. Хоча у ВНЗ ми отримали ґрунтовні знання та практику, реальне життя щодня підкидало несподівані ситуації, які вимагали негайного реагування. Я завжди охоче зверталася по пораду до досвідченіших колег, переймала їхній досвід — і продовжую робити це нині, коли виникає така потреба.

– Якого досвіду Ви набули протягом цих років?

– Відчуваю, що з кожним роком набуваю дедалі більше досвіду, однак і досі не можу сказати, що знаю все. У педагогіці завжди з’являються нові виклики, нові завдання.

– Якими методами Ви працюєте? Як мотивуєте учнів?

– Як на мене, педагогічна професія – це безперервне навчання. Розвиток технологій і методик диктує нам нові темпи та потребу у вдосконаленні своїх навичок. Інколи ефективними виявляються інноваційні підходи, а буває, що саме традиційні методи допомагають краще передати матеріал. Обираючи спосіб роботи, я завжди оцінюю рівень підготовки учнів у класі, зміст теми й наявні ресурси. Немає двох однакових уроків чи однакових класів. Молодших школярів мотивувати найпростіше – вони щирі, відкриті до знань, люблять творчі, ігрові завдання. Тут головне враховувати індивідуальні потреби кожної дитини: хтось прагне досягати успіхів самостійно, а хтось досягає успіхів, працюючи в парі чи в групі.

– Як останні роки та їхні труднощі вплинули на Вашу роботу?

– Ці роки були складними для всіх. Під час пандемії COVID-19 ми вперше зіткнулися з труднощами дистанційного навчання. У багатьох родинах не вистачало техніки чи стабільного інтернету. Попри те, що ми досить швидко пристосувалися до нових умов, очне навчання залишалося незамінним.

Коли здавалося, що гірше бути не може, почалася війна. Багато сімей вимушені були розійтися. Попри всі старання батьків, діти також відчувають напруження і тривогу. Вони вже рахують дні до канікул, коли зможуть поїхати в гості до своїх татусів.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– Ми з чоловіком виховуємо двох дітей. Старший син пішов стежкою мами – зараз він студент третього курсу англійського відділення Університету Ракоці. Молодший навчається у восьмому класі Берегівського ліцею імені Габора Бетлена.
Чоловік працює за кордоном, тому найбільше часу для відпочинку маємо саме влітку. Любимо активний відпочинок, особливо подорожувати, де можемо провести час разом і подарувати дітям нові враження. Для нас важливо, щоб вони збагачувалися свою життєву скарбничку досвідом і яскравими спогадами. Якщо маю хвилину для себе, із задоволенням займаюся рукоділлям, хоча, зізнаюся, часу на це обмаль.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– У наш час важко щось планувати наперед, принаймні у довгостроковій перспективі. Найголовніше для мене – щоб мої діти виросли здоровими та щасливими. Дуже хотілося б, аби ситуація в країні стабілізувалася, і родини змогли возз’єднатися. Я ж прагну ще довго залишатися в школі, провести не одне покоління дітей у світ букв і чисел.

– Чим завдячуєте Університету Ракоці?

– Саме завдяки Університету Ракоці я змогла здійснити свою мрію і стати вчителькою. Цей заклад дав мені ґрунтовну основу для майбутнього, навчив самостійності, подарував друзів. Викладачі передавали нам свої знання щедро та віддано – я користуюся ними й сьогодні. Дякую їм за це! Пишаюся, що і мій син тепер «ракоцівець». Щиро вітаю керівництво та колектив університету з історичною подією: колишній педагогічний інститут спершу став ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ, а нині здобув статус повноцінного університету. Бажаю їм подальших успіхів і процвітання!

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar