Вікторія Іоніка-Антал народилася в Берегові. Після закінчення школи вона присвятила себе місіонерській діяльності, а згодом продовжила навчання в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці II за спеціальністю «Англійська мова та література». Отримавши диплом, Вікторія вирішила присвятити себе педагогічній діяльності – і недарма, адже її старання дали вагомі результати. Нині вона обіймає посаду директорки Великоберезького реформатського ліцею. Про її професійний шлях, досвід і досягнення ми дізналися з перших уст.
– Розкажіть про себе. Де Ви народилися, де навчалися?
– Народилася в Берегові. Мій батько працював електриком, а мама – медсестрою. Я виросла в родині, де праця, відповідальність, турбота та допомога іншим були невід’ємною частиною повсякденного життя. Озираючись у минуле, розумію, що приклад моїх батьків згодом відіграв важливу роль, зокрема під час місіонерської роботи.
Про своє дитинство маю лише приємні спогади. Якщо точніше – воно в мене було. Маю на увазі, що в ті часи дітям було байдуже до соціального чи майнового становища їхніх родин. Ми дружили, не зважаючи на походження чи статки батьків – просто проводили час разом.
Багато гралися на вулиці, проводили чимало часу на свіжому повітрі та дуже багато читали. Ієрархія цінностей була побудована за іншими принципами, ніж у сучасному світі. Можливо, саме тому я особливо вдячна Богові за те, що моє дитинство припало саме на той час.
На формування моєї особистості вплинули не лише батьки, а й бабусі та дідусі. Особливо близькою для мене була бабуся по маминій лінії. Вона була українкою за національністю, але, попри це, вивчила угорську мову. Це була надзвичайно освічена й розумна жінка, яка багато читала. Саме від неї я успадкувала любов до книжок і читання – любов, яка залишається зі мною й донині.
Я навчалася в україномовній школі й можу сміливо стверджувати, що зростала в багатомовному середовищі. Можливо, саме тому для мене завжди було природним спілкуватися з людьми, які представляють різні мови та культури. Це багатогранне культурне середовище згодом відіграло важливу роль у моїй педагогічній діяльності та взаєминах з іншими людьми.
– Чому Ви обрали саме Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ?
– ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ я обрала як місце навчання вже згодом. До цього служила місіонеркою серед дітей та молоді, зокрема сиріт і дітей із соціально незахищених верств населення. Під час місіонерської діяльності також проводила додаткові заняття для дітей з інтернатів, які мріяли здобути вищу освіту. Мабуть, саме тоді в мене вперше з’явилося тверде бажання стати вчителькою – навчати дітей англійської мови.
Щоправда, певний час я вагалася між двома напрямами – священницьким служінням і педагогічною діяльністю. В обох я бачила можливість працювати з людьми, передавати цінності та служити на благо інших.
Здобувати фах учительки англійської мови в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці II я почала у 2009 році, обравши заочну форму навчання. Причиною такого вибору було те, що я продовжувала здійснювати місіонерське служіння. Я не хотіла обирати між навчанням і служінням – для мене обидві справи були однаково важливими.
А чому саме англійська мова? Велику роль у виборі мови відіграло те, що мої колеги були голландцями, а мовою спілкування між нами була англійська. Тож англійська вже була однією з мов спілкування в моєму житті, і я дедалі більше відчувала, що хочу досконало її опанувати, а згодом допомагати оволодіти нею й іншим.
Про інститут я чула багато позитивних відгуків. Особливо схвально відгукувалися про викладачів, навчальну програму та сам навчальний заклад. І, звісно, не останню роль відіграло його розташування – інститут знаходиться в Берегові. На той час цей фактор був для мене особливо вагомим, адже паралельно з навчанням я мала змогу й надалі присвячувати час своєму покликанню – місіонерській діяльності.
– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви хотіли б поділитися?
– Хоча я навчалася за заочною формою, все ж проводила багато часу в стінах інституту. Повернення до студентського життя було приємним відчуттям. У моєму житті розпочався абсолютно новий етап, під час якого я не лише навчалася, а й отримала безліч цінних життєвих уроків.
Інститут справив на мене надзвичайно позитивне перше враження. Одразу впали в око доброзичливість, відкритість і привітність викладачів. Для мене цей аспект завжди був дуже важливим під час вибору закладу вищої освіти. Я вважаю, що хороший викладач не лише передає знання, а й дарує студентам відчуття безпеки, підтримки та мотивації. За роки навчання я здобула чимало цінного досвіду. Професійний розвиток супроводжувався новими знайомствами з людьми, від яких можна було багато чому навчитися. Ці роки також переконали мене в тому, що вибір педагогічної професії був правильним рішенням.
– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?
– Після закінчення інституту я продовжила навчання в Мукачівському державному університеті, оскільки на той час берегівський навчальний заклад давав можливість здобути лише ступінь бакалавра, а я хотіла поглиблювати свої знання. Тим часом отримала пропозицію від керівництва школи № 9 у Чопівці обійняти посаду вчительки англійської мови, яку з радістю прийняла. Так розпочалася моя педагогічна кар’єра. Однак мої будні тоді не обмежувалися лише роботою в школі. Вранці я проводила уроки, а після обіду займалася місіонерською діяльністю в різних інтернатних закладах. Це був дуже насичений період у моєму житті, але він приніс мені чимало цінного досвіду. Викладання та місіонерське служіння добре доповнювали одне одного: в обох випадках я відчувала, що можу спілкуватися з людьми, допомагати їм, передавати важливу інформацію та прищеплювати цінності.
– Яким досвідом збагатилися за цей період?
– Школа, у якій я розпочала свою кар’єру, стала для мене чудовим стартом. Моїми учнями були діти з різними здібностями, соціальним походженням і з різних соціальних верств. Це різноманіття допомогло мені розширити світогляд і сформувало мене не лише як фахівчиню, а й, насамперед, як особистість. У тому навчальному закладі Бог дав мені дуже важливий урок: учитель має бути насамперед людиною, незалежно від того, якими професійними знаннями та майстерністю він володіє. Самих лише знань не завжди достатньо. Дітям також важливо відчувати, що вчитель приймає їх, вислуховує та підтримує. Учитель може мати величезний вплив на життя своїх учнів. Він не лише навчає, а й мотивує, підбадьорює та вселяє надію. Часто дитині достатньо лише одного доброго слова чи щирого заохочення, щоб повірити у власні сили та здібності. Коли я згадую учнів, яких тоді навчала, мені особливо радісно спостерігати за їхнім становленням як особистостей, а також за їхнім життєвим і професійним розвитком. Серед них є вчителі, фармацевти, офіціанти та різноробочі, які заробляють собі на хліб фізичною працею. Мабуть, це одна з найпрекрасніших сторін учительської професії: ми не завжди знаємо, як на дитину вплине кожне наше речення, слово підбадьорення чи віра в неї. Можливо, знадобляться роки, щоб по-справжньому оцінити наш вплив на життя іншої людини.
Маю одну особливість: приблизно кожні чотири-п’ять років відчуваю потребу опановувати щось нове. У такі періоди мені особливо хочеться розвиватися, пізнавати нове й трохи виходити за межі звичних для себе рамок. У 2020 році я вступила до магістратури Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II за спеціальністю «українська мова та література». Це була моя давня мрія, адже вже тривалий час я допомагала учням готуватися до зовнішнього незалежного оцінювання. Відчувала, що й сама потребую подальшого розвитку та хочу поглибити свої знання з української мови й літератури. Ці два роки пролетіли дуже швидко. Мені подобалося навчатися, можливо, ще й тому, що цього разу я підходила до навчання більш свідомо: чітко розуміла, чого саме хочу навчитися і як застосовуватиму здобуті знання на практиці. Найулюбленішими для мене стали літературознавчі дисципліни. Література завжди була мені близькою, але саме під час цих занять я ще глибше усвідомила, що літературний твір – це не просто обов’язковий навчальний матеріал. За кожною розповіддю, віршем чи романом стоїть людина, її думки, почуття, боротьба та рішення. Можливо, саме тому література стала для мене такою близькою. Ці два роки не лише збагатили моє професійне портфоліо, а й допомогли мені стати кращою версією себе. Саме в цей період зміцнилося моє переконання, що навчання триває впродовж усього життя. Завжди є нові горизонти, які можна відкрити, а можливості для розвитку – безмежні.
– Нині обіймаєте посаду директорки Великоберезького реформатського ліцею. З якими відчуттями сіли у директорське крісло?
– У 2023 році ми саме відпочивали з донькою, коли я несподівано отримала пропозицію від пароха Великоберезького реформатського ліцею Ласло Товта. Він запитав мене, чи не хотіла б я стати директоркою цього навчального закладу. Однак до цієї історії варто додати, що мої стосунки з ліцеєм розпочалися ще в травні. Тодішній директор Андраш Ковач запропонував мені посаду вчительки української мови в цьому закладі, і я погодилася. Тож про особливості навчально-виховного процесу в ліцеї вже мала певне уявлення. Проте пропозиція обійняти посаду директорки все ж стала для мене цілковитою несподіванкою. Інтриги ситуації додав і той факт, що незадовго до цього мені запропонували ще одну можливість: із Нідерландів надійшла пропозиція працювати асистенткою вчителя у школі, де навчалися україномовні діти. Переді мною постав вибір між двома можливостями, і, чесно кажучи, я не могла визначитися, який шлях обрати. У таких ситуаціях я зазвичай молюся. Я запитую свого Небесного Отця: «Господи, що ж мені робити? Куди далі рухатися?» І цього разу було так само. Відповідь не змусила себе довго чекати. Невдовзі племінниця передала мені уривок із 14-го розділу Євангелія від Матвія, де розповідається, як Петро виходить із човна й іде по воді назустріч Ісусу. Для мене це було дуже чітке послання: «Не бійся! Наважся вийти на воду! Наважся прийняти посаду директорки й покладайся на те, що Бог буде зі мною навіть тоді, коли на моєму шляху траплятимуться труднощі». Так і народилося в мені рішення: я працюватиму у Великих Берегах. Звісно, не останню роль відіграло й те, що моя донька на той час уже навчалася в ліцеї. Я знала цей заклад, а також була знайома з деякими вчителями, тож потрапляла не зовсім у чуже середовище. Проте це рішення далося мені зовсім нелегко. Чи боялася я? Чи хвилювалася? Звісно, що так. Нове оточення, нові обов’язки, нова відповідальність. До того ж я погодилася на посаду директорки в той період, коли і для школи, і для всієї громади було чимало невизначеності та труднощів. Багато хто казав, що я прийняла дуже сміливе рішення. Однак я відчувала, що виклики, які стояли переді мною, долатиму не сама. Якщо Бог послав мене на цей шлях, то Він і вкаже мені дорогу. А моє завдання – наважитися вийти на воду.
– Якого досвіду Ви набули протягом цих років? Я проходить Ваш день?
– Яким досвідом я збагатилася? Мабуть, найвлучніше відповісти на це запитання можна так: керувати навчальним закладом релігійного спрямування — це ніби бути ученицею, тільки не в земній школі, а в школі Божій. За останні роки і тут я засвоїла кілька дуже важливих уроків. Гадаю, мій розвиток є безперервним.
Я зрозуміла, що насправді не існує двох однакових учнів. Кожна дитина походить з іншої родини, виховується в інших соціальних умовах, має свій характер, переживає власні радощі та труднощі. Кожна має індивідуальні здібності, стикається з певними викликами й приносить із собою з дому свої особливості. Учні можуть бути дуже різними, але їх об’єднує спільна риса: кожен із них прагне любові, прийняття та уваги.
Саме тому застосовувати однаковий підхід до всіх дітей недоречно. Доводиться шукати індивідуальний підхід, який допоможе знайти шлях до кожного. Саме такі підходи ми разом із колегами намагаємося реалізовувати в ліцеї: приділяти увагу кожному учневі, пізнавати його потреби, помічати труднощі, а водночас бачити таланти та сильні сторони.
Як директорка, я намагаюся «бути серед учнів» і не хочу замикатися у своєму кабінеті. Мені важливо знати, що відбувається в стінах школи, що цікавить дітей, які в них радощі та труднощі. Особливою цінністю нашого ліцею є те, що завдання та проблеми не лягають тягарем на плечі однієї людини. У складних ситуаціях ми можемо сміливо зібрати колектив, спільно обговорити ситуацію та оперативно ухвалити виважене рішення.
Я також багато спілкуюся з батьками. Якщо з учнем виникає проблема, ми намагаємося не чекати, доки ситуація стане критичною, а своєчасно реагуємо, вживаємо необхідних заходів і разом шукаємо рішення. Для мене саме такий підхід є найбільш прийнятним.
Звісно, у мене теж, як у нас кажуть, чимало паперової роботи. Це невід’ємна частина роботи директорки. Водночас я поєдную керівництво з учителюванням, адже для мене ця робота надзвичайно важлива. Я не хочу керувати школою так, щоб віддалитися від того, заради чого вона насправді існує, – від дітей і навчання. Мені важливо залишатися частиною шкільного життя не лише як керівниці, а й як учительці – бути поруч із дітьми, бачити їх, спілкуватися з ними та щодня бути залученою до життя школи.
Зазвичай я приходжу до ліцею рано-вранці. У цей час у коридорах ще тихо: учні, які доїжджають, ще не прийшли, а мешканці гуртожитку снідають. Це кілька спокійних хвилин, коли я ще маю трохи часу, щоб спланувати свій день.
А потім ліцей занурюється у вир щоденних справ. У вільний від уроків час я або займаюся адміністративними питаннями, або спілкуюся з учнями. Принаймні раз на тиждень перевіряю успішність ліцеїстів і особливу увагу приділяю тим, хто має труднощі з навчанням. Розмовляю з ними, намагаюся зрозуміти причини цих труднощів, і разом ми шукаємо шляхи їх подолання.
На мою думку, важливо, щоб учні відчували нашу зацікавленість у їхніх успіхах — не лише в оцінках, а й у розвитку їх як особистостей.
Зазвичай я йду з роботи близько пів на четверту, а часто й пізніше. Бувають і такі дні, коли ввечері я знову повертаюся до ліцею, якщо там відбувається якийсь захід.
Можливо, саме тому я відчуваю, що робота директорки для мене – це не просто восьмигодинний робочий день. Це покликання, яке спонукає мене постійно вдосконалювати свої професійні навички.
– Великоберезький реформатський ліцей – заклад релігійного профілю. Як в умовах війни вам вдається підтримувати моральний дух учнів, викладачів та працівників ліцею?
– Цей період справді важкий. Ми всі втомилися, і бувають дні, коли навіть самі втрачаємо надію. Саме тому, на мою думку, зараз ми особливо потребуємо підтримки одне одного. У нашому ліцеї молитва та Слово Боже є частиною повсякденного життя. Щоранку ми разом розпочинаємо день із молитви й намагаємося не лише навчати дітей, переданих нам на виховання, а й підтримувати їх духовно. Для нас важливо приділяти увагу одне одному: помічати, коли дитина сумує, коли її щось турбує або коли їй потрібна допомога. Так само ми маємо дбати про наших учителів і колег, адже вони теж втомлюються, мають свої страхи та труднощі. Ми не можемо припинити війну, не можемо змінити обставини. Але ми можемо не залишати одне одного наодинці. Я вірю, що в цей важкий період Бог підтримує нас. Ми не завжди розуміємо причини й наслідки певних подій і не завжди отримуємо відповіді на свої запитання. Але можемо бути впевнені, що Бог із нами. Мабуть, саме це є найважливішим посланням, яке ми можемо передати нашим дітям: ми не самотні. Є Той, на кого ми можемо покластися.
– Розкажіть трохи про себе. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?
– Вільний від роботи час люблю проводити по-різному. Одне з моїх улюблених занять — читання. Важко перелічити всі книги, які мені подобаються, адже їх дуже багато. Однак є такі «вічні класики», до яких я час від часу повертаюся. Зараз, наприклад, знову перечитую роман Джорджа Орвелла «1984».
Я також люблю дивитися хороші фільми – ті, які надовго залишаються в пам’яті. Після їх перегляду хочеться аналізувати сюжет, а окремі сцени згадуються ще кілька днів. Так само я ставлюся і до книг. Мені подобається, коли історія продовжує жити в мені. До того ж багато моїх колег – знатні книголюби, тож завжди є з ким обговорити, хто що прочитав і як інтерпретував ту чи іншу історію. У таких розмовах я часто відкриваю для себе нові ракурси й погляди. Окрім читання, я також люблю малювати. На жаль, останнім часом роблю це рідше, ніж хотілося б, але іноді все ж дістаю пензлі та фарби.
Я дуже люблю проводити час зі своєю донькою. Наші спільні програми ми просто називаємо «дівчачими днями». У такі моменти приємно просто приділяти увагу одна одній, розмовляти, сміятися й проводити час разом. Якщо є можливість, із задоволенням граю в настільні ігри з родиною. Цю звичку, до речі, я перейняла від своїх закордонних друзів.
І, звісно, я люблю подорожувати. Мені подобається відкривати для себе нові місця, знайомитися з іншими людьми та культурами. Мені здається, що кожна подорож відкриває перед нами нові горизонти. Нові люди, нові історії, нові думки – з усього цього завжди можна щось привезти із собою додому.
Можливо, саме тому я люблю все, що залишає в мені певний слід – книгу, фільм, розмову, подорож чи навіть спільний вечір із родиною. Для мене саме це і є справжнім відпочинком.
– Які плани на майбутнє?
– Коли вже відчуваю сильну втому і мені все набридає, я зазвичай жартома кажу, що стану акторкою. Але якщо відкинути жарти, останнім часом нелегко будувати довгострокові плани. В одному я впевнена: я й надалі хочу вчитися та розвиватися. Хочу пізнавати нове, розвиватися як у професійному, так і в особистісному плані. Гадаю, моє бажання «навчатися» ще деякий час точно не зникне. Щодо мого майбутнього та планів мені часто спадає на думку біблійний вірш, який у складні моменти щоразу додає мені сил: «Бо тільки Я знаю, які плани маю щодо вас, – говорить Господь, – плани благополуччя, а не лиха, і даю вам майбутнє, сповнене надії» (Єремія 29:11). Цей уривок зараз особливо відображає мій внутрішній стан. Я не знаю точно, що принесе завтрашній день, і, можливо, мені й не потрібно знати все наперед. В одному ж я впевнена: якщо моє майбутнє в руках Бога, то воно в надійних руках. Тому я не хочу за будь-яку ціну все планувати. Я волію прислухатися до голосу Бога, який вказує мені шлях, і, коли настане час, знайти в собі мужність рушити вперед.
– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ?
– Як я вже згадувала раніше, ЗУІ імені Ференца Ракоці II відкрив переді мною безліч можливостей. Мені подобалося бути частиною студентської спільноти. На мою думку, для навчального закладу це, мабуть, і є найвищим визнанням. Я двічі обирала цей заклад для здобуття освіти й жодного разу не розчарувалася. Обидві освітні програми збагатили мене не лише професійними знаннями, а й сприяли особистісному розвитку. Особливої вдячності заслуговують викладачі, які продемонстрували високий рівень людяності та фахової компетентності. Я отримала від них багато знань і досвіду, які й досі використовую у своїй роботі.
Користуючись нагодою, від щирого серця хочу привітати навчальний заклад із набуттям статусу університету. Це початок нової сторінки в його історії та гідне визнання багаторічної роботи й зусиль. Перед одним із найвідоміших навчальних закладів Берегова з багатою історією відкривається новий розділ. Бажаю, щоб сторінки цього нового розділу були наповнені історіями успіху, створеними завзятими студентами та відданими викладачами. Я пишаюся тим, що двічі мала честь бути студенткою цього навчального закладу.
Аніта Курмай
