Наближається вересень, і незабаром аудиторії та гуртожитки Закарпатського угорського університету імені Ференца Ракоці ІІ знову наповняться студентами. Позаду — перший повний навчальний рік у статусі університету, попереду — новий, який знову доведеться розпочинати в умовах війни. З ректором, професором Степаном Черничко ми говорили про вступну кампанію, університетський статус і якість освіти, наукову діяльність, програми подвійних дипломів, демографічні виклики, перебої з електропостачанням, а також про те, чи можливо взагалі планувати на роки вперед там, де часом не знаєш, чи буде електроенергія наступного дня.
— Пане ректоре, за кілька днів розпочинається новий навчальний рік. Що переважає в такі дні у ректора — оптимізм чи хвилювання?
— Одне зовсім не виключає іншого. Якщо сьогодні в Україні керівник закладу освіти зовсім не хвилюється, то він або надзвичайно врівноважена людина, або просто недостатньо уважно стежить за тим, що відбувається навколо. Триває війна, енергопостачання залишається непередбачуваним, населення скорочується, законодавство постійно змінюється, а ми водночас маємо забезпечувати студентам і працівникам таку саму якість освіти, безпеку та передбачуваність, ніби живемо в мирний час.
І все ж початок навчального року завжди викликає особливі відчуття. Коли у вересні приходять першокурсники, на якийсь час забуваєш про таблиці, накази, акредитації та рахунки за електроенергію. Зрештою, саме заради них ми все це й робимо.
— Це буде перший початок навчального року, коли на вивісці вже не інститут, а університет. Уже звикли?
— До вивіски — так, а от у розмові ще часто помиляємося. Я й сам нерідко кажу «інститут» замість «університет». Але сподіваюся, що до самого статусу університету ми ніколи не звикнемо настільки, щоб сприймати його як щось само собою зрозуміле.
Коли наш заклад став університетом, багато хто цілком слушно говорив про історичний момент. І це справді був історичний момент. Але вже тоді я наголошував: статус університету — це не нагорода, яку можна поставити у вітрину, а зобов’язання. Сьогодні нам уже не потрібно доводити, що ми стали університетом. Нам потрібно щодня доводити, що ми гідні цього статусу.
Це означає вищі вимоги до якості освіти, науки, міжнародних зв’язків, системи забезпечення якості і навіть до інституційної культури. У цьому сенсі найскладнішою частиною було не здобути статус університету, а відповідати йому після його отримання.
— Однак результати вступної кампанії свідчать про те, що молодь довіряє університету. Населення скорочується, багато родин виїхали, а кількість вступників до університету залишається високою. Як це пояснити?
— Тут немає однієї простої відповіді. Цей навчальний рік ми розпочинаємо з 545 новоприйнятими студентами бакалаврату. Десять років тому першокурсників у нас було в рази менше: наприклад, у 2015 році на бакалаврські програми ми прийняли лише 151 студента першого курсу. І саме протягом цих років значно посилилася міграція, ми пережили пандемію COVID-19, а потім почалася повномасштабна агресія. Тож на перший погляд справді може здаватися парадоксальним, що саме останніми роками нам вдалося суттєво збільшити і кількість вступників, і загальну чисельність студентів. Вступ і зарахування на магістерські програми ще тривають, але й там уже кілька років маємо добрі показники.
Гадаю, це частково пояснюється тим, що ми розширили спектр освітніх програм, і сьогодні значно більше молодих людей із різними інтересами можуть знайти в нас спеціальність, яка їм підходить. З іншого боку, у воєнний та економічно нестабільний час особливо важливою стає можливість здобути вищу освіту неподалік від дому, не відриваючись від родини, та ще й за підтримки, яку надає наш заклад.
Але з цього в жодному разі не слід робити висновок, що демографічної проблеми в нас немає. Вона є, і дуже серйозна. Університет не може безмежно зростати в регіоні, де народжується дедалі менше дітей і звідки виїжджає багато молоді. Тому нинішні добрі результати вступної кампанії для нас — радше додаткова відповідальність, ніж привід для самозаспокоєння.
— Цьогорічні дані свідчать і про те, що, здається, поступово змінюється профіль університету. Університет Ракоці тривалий час сприймали передусім як заклад, що готує педагогів. Натомість сьогодні значний інтерес є до психології, економічних спеціальностей, туризму, інформаційних технологій та філологічної підготовки. Це свідомий напрям розвитку?
— Так, але водночас ми не хочемо відмовлятися від того, що добре працювало досі. Підготовка педагогів і надалі залишається однією з наших основних місій. Угорським дитячим садкам і школам Закарпаття потрібні добре підготовлені угорськомовні вихователі, вчителі початкових класів і вчителі-предметники. Від цього ми відмовлятися не можемо.
Водночас університет не може бути закладом, побудованим навколо лише однієї професійної сфери. Угорській громаді Закарпаття потрібні не лише педагоги, а й економісти, ІТ-фахівці, психологи, фахівці у сфері туризму, випускники, які володіють мовами й здатні впевнено працювати в міжнародному середовищі.
Можливості здобуття вищої освіти угорською мовою на Закарпатті все ще структурно дуже обмежені. В Україні можна обирати з-поміж понад ста спеціальностей вищої освіти, угорською ж мовою доступна лише невелика їх частина. Ми не ставимо собі за мету відкрити освітню програму з кожної спеціальності. Для цього в нас немає ані достатньої кількості фахівців, ані коштів, та й сенсу в цьому не було б. Ми прагнемо сформувати такий спектр освітніх програм, який був би водночас реалістичним, якісним і відповідав реальним потребам регіону.
— Досі ми говорили переважно про успіхи. Чи були останнім часом плани, які реалізувалися не так, як ви сподівалися?
— Звичайно. Було б дивно, якби в такому великому закладі всі наші плани завжди вдавалися. Мабуть, один із найнаочніших прикладів — підготовка акторів. З боку Закарпатського обласного угорського драматичного театру справді був професійний запит, і разом із театром ми готували цю освітню програму. Ми багато працювали над її підготовкою, оголосили набір, але зрештою не було достатнього інтересу з боку вступників, щоб ми могли відповідально розпочати навчання. Театр, звісно, може грати і без глядачів — хоча сенсу в цьому буде небагато. А от університетська освітня програма без студентів точно існувати не може.
На природничих спеціальностях у нас також навчається менше студентів, ніж хотілося б. Це особливо прикро, адже вчителі біології, хімії та інших природничих дисциплін дуже потрібні. Однак це далеко не лише наша проблема. І в Україні, і в багатьох європейських країнах інтерес молоді до окремих природничих спеціальностей знижується. Але це не звільняє нас від необхідності шукати способи зробити ці напрями привабливішими.
Не варто надто поспішати з переможними звітами і тоді, коли йдеться про результати вступної кампанії. Цього року до нас також було зараховано більше студентів, ніж зрештою фактично розпочнуть навчання. Дехто з молодих людей тим часом виїхав за кордон. Під час війни ані результати вступної кампанії, ані чисельність студентів не є цифрами, висіченими в камені.
— І все ж, чи є серед результатів минулого навчального року такі, якими ви просто пишаєтеся?
— Звичайно. Наприклад, ми особливо пишаємося спортивними досягненнями наших студентів. На всеукраїнських студентських спортивних змаганнях в області наш університет виставив команди в усіх заявлених видах спорту, і в кожному з них ми посіли призові місця: здобули два перших і три других місця.
Мабуть, я особливо радію цьому ще й тому, що університет — це не лише заняття, іспити та наука і публікації. Важливо, щоб було повноцінне студентське життя, спорт, культура, щоб молода людина не просто отримала в нас диплом, а справді прожила свої університетські роки. В умовах війни це, можливо, навіть важливіше, ніж у мирний час.
— Але де проходить межа? Наскільки невеликий університет у невеликому регіоні може розширювати спектр своїх освітніх програм, щоб кількість не почала шкодити якості?
— Саме це і є одним із найважливіших питань. Відкрити нову освітню програму — справа порівняно ефектна. Забезпечити її справді якісне функціонування набагато складніше.
Саме тому останнім часом дедалі більше уваги ми приділяємо забезпеченню якості. Аналізуємо відгуки студентів і викладачів, цікавимося думкою роботодавців, оцінюємо освітні програми, відстежуємо професійну діяльність викладачів. Це не завжди приємні процеси. Мало хто приходить у захват, коли йому підносять дзеркало. Але університет може розвиватися лише тоді, коли готовий дізнаватися про себе й те, що не завжди приємно чути.
Так само ми намагаємося ставитися й до акредитації. Мета не в тому, щоб якимось чином отримати відповідний сертифікат, а потім сподіватися, що наступні п’ять років нас залишать у спокої. Було б добре, якби після кожного зовнішнього оцінювання щось в університеті справді ставало кращим. Саме до цього ми прагнемо.
Ми також хочемо, щоб студенти не були лише пасивними учасниками чи споживачами університетської освіти. Ми запитуємо їхню думку про освітні програми та викладання, а їхні представники з правом голосу беруть участь у роботі колегіальних органів університету. Якість — це не продукт, який керівництво університету створює для студентів. Вони самі також є учасниками її формування.
— Останнім часом у вас було незвично багато акредитаційних процедур. Чи не забагато?
— Ще й як. Якби хтось сказав мені, що його улюблене заняття — писати акредитаційні самооцінювання або читати звіти про оцінювання освітніх програм, я, мабуть, поставився б до цього з певною підозрою.
А якщо серйозно, то протягом минулого навчального року сім наших освітніх програм пройшли оцінювання українського Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Крім того, ми мали кілька процедур і з Угорським акредитаційним комітетом. Для викладачів, кафедр та адміністрації це величезний обсяг роботи. Водночас це дуже корисний процес, під час якого ми багато чого вчимося. І, звісно, є тут і менш урочиста сторона: після акредитацій у нас зазвичай залишається довгий перелік того, що ще потрібно зробити. Можливо, саме це найкраще й доводить, що вся ця робота мала сенс.
Для нас особливо важливо регулярно проходити зовнішнє оцінювання не лише в межах української системи, а й за критеріями, прийнятими в Європейському просторі вищої освіти. Не тому, що ми вважаємо себе досконалими в усьому. Навпаки — щоб розуміти, що саме нам потрібно вдосконалювати.
— Інтернаціоналізація — ще одне слово, яке постійно зустрічається в університетських документах. А що відчуває від неї студент, окрім того, що час від часу до Берегова приїжджає закордонний гостьовий викладач?
— Сподіваюся, дедалі більше. Для мене інтернаціоналізація — це не двадцять угод про співпрацю, які лежать у шухляді. Вона має сенс тоді, коли люди справді їздять і зустрічаються, коли виникають узгоджені освітні програми та дослідження, а студент реально отримує від цього додаткові можливості.
Хорошим прикладом є програми подвійних дипломів. Цього року вже понад двадцять наших студентів поряд із дипломом нашого університету здобули також диплом угорського університету — передусім завдяки співпраці з Мішкольцьким та Ніредьгазьким університетами.
Для нас тут є один особливо важливий аспект. Студентові не потрібно назавжди переїжджати до іншої країни, щоб здобути також диплом університету держави — члена Європейського Союзу. Він їде туди на частину навчання — і це важливо, — набуває досвіду, налагоджує контакти, а потім повертається і продовжує основну частину навчання тут. На мою думку, це одна з найбільш осмислених відповідей на дилему: як забезпечити молоді європейську мобільність і водночас не стимулювати її до еміграції.
— Але хіба в цьому все ж немає певного парадоксу? Ви хочете, щоб молоді люди побачили світ, але водночас прагнете, щоб вони залишалися вдома.
— Дивно було б, якби ми хотіли, щоб вони світу не бачили.
Залишатися вдома не повинно означати жити в ізоляції, і тим більше не можна прив’язувати молоду людину до одного місця. Молодь обиратиме Закарпаття як реальну життєву перспективу лише тоді, коли не відчуватиме, що цим вибором відмовляється від Європи. Наше завдання якраз і полягає в тому, щоб показати: одне зовсім не обов’язково виключає інше.
Я також не думаю, що кожен наш випускник житиме в Берегові до ста років. Було б нереалістично цього очікувати. Ми радше хочемо бути таким університетом, з яким наші випускники зберігатимуть зв’язок і через багато років, а Закарпаття сприйматимуть не як місце, звідки колись довелося втекти, а як місце, де добре жити або куди варто повертатися.
— Якщо вже говоримо про статус університету: він передбачає не лише ширший спектр освітніх програм, а й серйозніші наукові результати. Де ви перебуваєте на цьому шляху?
— Прогрес є, але саме тут я особливо не хотів би робити переможних звітів.
Суттєво зріс рівень кваліфікації нашого викладацького складу. Дедалі більше колег мають наукові ступені, зросла частка доцентів і професорів, поліпшуються наші наукометричні показники. Усі чотири наукові журнали університету підтвердили свій статус у категорії «Б» українських фахових видань, а один із наших журналів за результатами оцінювання Угорської академії наук отримав категорію «А».
Але науковий рівень університету не можна вимірювати лише кількістю публікацій та іншими наукометричними показниками. Для мене важливіше, щоб ми стали справді помітними в кількох наукових напрямах, у яких маємо власні традиції та особливі компетентності. Такими напрямами можуть бути історичні науки, мовознавство, дослідження освіти чи географія.
Ми також розглядаємо можливість започаткування програм підготовки докторів філософії. Але й тут не варто поспішати лише заради того, щоб мати змогу сказати: ось, у нас уже є і PhD-програма. Її слід відкривати тоді, коли за нею стоять справжня наукова школа, належний кадровий потенціал і відповідний рівень дослідницької діяльності.
— Цього року минає двадцять п’ять років відтоді, як заклад провів свою першу церемонію вручення дипломів. Відтоді 3062 особи здобули тут загалом 4722 дипломи про вищу освіту. Двадцять п’ять років — це вже ціле покоління. Чи відчуваєте це в університеті?
— Безумовно. Мабуть, одним із найцікавіших свідчень цього для мене є те, що сьогодні серед наших студентів і випускників уже є молоді люди, чиї батьки свого часу також здобули диплом у нашому закладі. Коли у 2001 році ми вручали перші дипломи, навряд чи хтось із нас про це замислювався. Для історії закладу двадцять п’ять років — не обов’язково великий термін, але в житті людини це вже ціле покоління.
Для нас це важливо ще й тому, що зв’язок з університетом не обов’язково має завершуватися в день отримання диплома. Ми хотіли б значно системніше стежити за професійним шляхом наших випускників, підтримувати з ними зв’язок, залучати їх до життя університету. Нас цікавить не лише те, де вони працюють після закінчення навчання, а й те, який зв’язок вони зберігають із Закарпаттям та університетом.
— Із цим пов’язане й запровадження ювілейних дипломів?
— Так. Двадцять п’ята річниця — добра нагода започаткувати таку традицію. Тим нашим випускникам, які відзначатимуть відповідні ювілеї, ми хотіли б вручати срібні, а згодом золоті та діамантові дипломи. У такий спосіб ми хочемо сказати їм: ми пам’ятаємо про вас, ви й надалі залишаєтеся частиною університетської спільноти. Зрозуміло, що суть тут не в самому дипломі як аркуші паперу.
Адже історію університету визначає не лише те, скільки він має будівель, освітніх програм чи акредитацій. Можливо, один із найважливіших критеріїв — ким стали люди, які тут навчалися, і чи вважатимуть через двадцять п’ять років уже їхні діти цей самий університет гідним того, щоб здобувати в ньому освіту.
— Тим часом університет став значно більшим, ніж просто заклад вищої освіти. З ним пов’язані дитячі садки, ліцеї, заклади професійної освіти, гуртожитки, наукові та культурні центри. Чи не надто велике це навантаження для університету?
— У мирний час, можливо, було б простіше сказати: кожен має займатися виключно своєю справою. Але Закарпаття — не зовсім звичайне соціальне й освітнє середовище.
Ця система закладів формувалася протягом останніх років тому, що існували реальні потреби. Ми часто говоримо, що в нашій системі можна навчатися угорською мовою від дитячого садка до університету. Це гарно звучить, але за цією фразою стоять сотні працівників, численні будівлі, величезна відповідальність і безліч щоденних проблем.
Я радше сприймаю всю цю систему як своєрідну освітню екосистему. Університет існує не сам для себе. Якщо не буде угорськомовних дитячих садків і шкіл, то з часом не буде й угорськомовного університету. А якщо університет не готуватиме педагогів та інших фахівців, ослабне вся система, яка йому передує. Усі її складові взаємозалежні.
І тут є ще один важливий аспект. Те, що на Закарпатті існує життєздатна мережа угорськомовної освіти — від дитячого садка до університету, — важливо не лише для угорської громади, а й для України. Держава стає сильнішою тоді, коли її громадяни, незалежно від рідної мови чи національної належності, почуваються в ній удома, бачать тут майбутнє для себе і своїх дітей та відчувають, що їхня мова й культура мають перспективу. Людина, яка відчуває, що її держава поважає її ідентичність і створює умови для її збереження, значно більше зацікавлена в успіху цієї держави, готова брати відповідальність за її майбутнє і працювати заради її розвитку. У цьому сенсі угорськомовна освіта на Закарпатті — не лише справа угорської громади. Це також ресурс для України.
І, звичайно, не останнє значення має й те, що значна частина цьогорічних першокурсників прийшла до нас саме із закладів, заснованих нами.
— Усе це, однак, і надалі доводиться забезпечувати в умовах війни. Наша минулорічна розмова мала назву «Назустріч темряві». Відтоді стало світліше?
— Залежить від того, в яку пору доби ви запитуєте.
На жаль, принципово ситуація не змінилася. Минулої зими були дні, коли в Берегові більшу частину доби не було електроенергії з мережі. Для університету це означає далеко не лише те, що в аудиторіях темно. Без електроенергії зупиняються опалення, водопостачання, інтернет, кухня, ліфти, інформаційні системи. Є обладнання, яке має безперебійно працювати й в укриттях.
Ми намагалися давати собі раду за допомогою генераторів. Але потужний генератор може споживати понад двадцять літрів дизельного пального на годину. Якщо він має працювати по вісімнадцять годин на добу, дуже швидко стає зрозуміло, що з економічного погляду це глухий кут, а з екологічного — повільне самогубство.
Саме тому ми дійшли висновку, що питання енергозабезпечення потрібно розглядати вже не як тимчасове антикризове завдання, а як частину довгострокової стратегії університету.
— Водночас Міністерство освіти і науки України в офіційному листі від 20 серпня також закликало заклади вищої освіти готуватися до чергової складної зими і, за можливості, створювати власні системи енергозабезпечення на основі відновлюваних джерел енергії та систем накопичення. Ви саме зараз розробили комплексну енергетичну стратегію університету. Невже очікуєте настільки складної ситуації?
— Звичайно, я був би тільки радий, якби згодом виявилося, що ми даремно хвилювалися: настав мир, енергосистема працює стабільно і відключень електроенергії немає. Але не можна будувати роботу установи лише на сподіванні, що все буде добре, і при цьому нічого не робити.
Наша енергетична стратегія — це значно більше, ніж просто програма встановлення сонячних панелей. Ми розглядаємо сонячну генерацію, акумуляторні системи накопичення енергії, можливість автономної роботи, заходи з підвищення енергоефективності, а в довгостроковій перспективі — також використання геотермальної енергії. Мета полягає в тому, щоб найважливіші системи університету могли функціонувати і під час відключень електроенергії.
Це потребує дуже значних коштів. Зрозуміло, що реалізувати все це за один день виключно за власні ресурси ми не можемо. Тому маємо шукати партнерів і джерела фінансування.
Є в цій ситуації й певний парадокс. Держава цілком обґрунтовано вимагає від нас мати належні укриття, резервні джерела живлення, безпечні інформаційні системи, бути готовими до зими та працювати над підвищенням енергетичної незалежності. Але разом із листом до університету, звісно, не приїжджають ані сонячні панелі, ані акумулятори, ані мішок грошей. Рішення маємо знайти самі.
Я кажу це не як скаргу. Такою є реальність. А наше завдання — шукати рішення. Точніше, знаходити шляхи вирішення проблем.
— Ми багато говорили про проблеми: війну, демографію, енергетику, фінанси, акредитацію. Чи не надто гнітюче з усім цим розпочинати новий навчальний рік?
— Якби ми бачили лише це, то справді було б гнітюче. Але є й інший бік. У вересні до нас знову прийдуть кілька сотень першокурсників. Це молоді люди, які навіть за нинішніх обставин хочуть навчатися, мають плани, прагнуть здобути професію і диплом.
Наші колеги залишаються тут і продовжують працювати, хоча щодня живуть у тих самих реаліях війни, що й усі інші. Наші партнери з Угорщини та інших країн і надалі співпрацюють із нами. Розпочинаються нові дослідження, освітні програми, спільні проєкти.
Для мене надія не означає робити вигляд, ніби проблем немає. Навпаки: це означає чітко бачити, що відбувається навколо нас, і попри це планувати майбутнє. Сміливість — не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб, долаючи свій страх, робити все, що від тебе залежить.
— Тоді чого ви побажали б у новому навчальному році?
— Передусім миру. Цього не можна оминути, та й важко назвати щось важливіше.
Але оскільки ректор не може скласти план роботи, першим пунктом якого буде «нехай настане мир», доти ми маємо працювати.
Я хотів би, щоб через рік ми могли сказати: ми безпечно пройшли цей навчальний рік; наші студенти отримали від університету щось таке, заради чого варто було обрати саме нас; ми стали кращими там, де були слабкими; зробили крок уперед у науці та міжнародній співпраці; і стали хоча б трохи менш залежними від обставин, на які не можемо впливати.
Ми не чекаємо легших часів. Ми працюємо над тим, щоб і за нинішніх обставин тут був дієвий університет, який розвивається і думає про майбутнє.
