Минулого року ми започаткували нову серію інтерв’ю з нашими випускниками, у яких говоримо про їхній шлях за кордоном: пошук свого місця, адаптацію до нових культур і традицій та збереження «ракоцівського коріння» незалежно від країни проживання. У третій частині цього піврічного циклу ми поспілкувалися з пані, уродженкою Закарпаття, яка нині будує своє життя у Німеччині та розвиває свої мистецькі таланти, створюючи живописні картини.
– Розкажіть трохи про себе!
– Я народилася в селі Косонь. Живопис із дитинства займає важливе місце в моєму житті. Я завжди ставилася до цієї справи з усією серйозністю, проте коли з’явилася можливість вступити до Ужгородського художнього училища, батьки вважали, що я ще не готова до цього. Відтак вони вирішили відправити мене до Великих Берегів. Проведені там три роки визначили мій подальший життєвий шлях. Навчаючись у випускному класі, я вагалася між двома напрямками. Один – спеціальність «угорська мова та література» в Ужгородському національному університеті, куди я вже була зарахована на конкурсній основі, а інший – моя тодішня найзаповітніша мрія: Будапештський університет образотворчого мистецтва. Я спробувала вступити, але не знала, що багатьох випускників художніх шкіл приймають лише після кількох спроб. У першому турі я не пройшла вступний відбірковий тур. Зрештою я обрала місцем подальшого навчання Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці II (нині Університет), де у 2006 році розпочала навчання за спеціальністю «угорська та англійська мова та світова література». Формат навчання мені подобався, однак я швидко відчула брак живопису у своєму житті, що був частиною мого внутрішнього світу. Тому через рік я подала документи на факультет живопису Ужгородського коледжу образотворчих мистецтв, куди мене й прийняли. Так у 2007 році я переїхала із Берегова до Ужгорода, але мої зв’язки з берегівським інститутом не перервалися. Я перейшла на заочну форму навчання, однак особливістю тогочасної системи освіти було те, що заочно можна було продовжувати навчання лише за напрямком «англійська мова та література», тоді як здобути диплом за напрямом «угорська мова та література» було неможливо. У період із 2007 по 2011 роки, подорожуючи між Ужгородом і Береговим, я здобула два дипломи.
– Що відбувалося з Вами після закінчення ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?
– Наприкінці 2011 року випала нагода провести кілька місяців у Будапешті, ставши учасницею програми обміну студентами в Університеті образотворчих мистецтв Угорщини. Цей період докорінно змінив мене. Мені там дуже подобалося, а мій тодішній викладач заохочував спробувати вступити ще раз. Хоча моя родина не повністю усвідомлювала необхідність цього, я відчувала, що спробувати потрібно саме зараз. Таким чином я стала студенткою Університету образотворчого мистецтва Угорщини, де навчалася з 2012 по 2017 рік. Я брала участь у студентських гуртках при гуртожитку, стипендіальних програмах і, мабуть, вперше по-справжньому відчула себе на своєму місці. Всі мої знання були результатом внутрішньої мотивації: я схоплювала інформацію, бо мені було цікаво, любила те, чим займалася, і прагнула дізнатися більше. Під час навчання в університеті я намагалася здобути якомога більше практичного досвіду. Я проводила уроки живопису, тоді ж почала займатися фотографуванням на професійному рівні і, крім навчання, завжди намагалася знаходити можливість підробітку. Крім того, я активно подавала заявки на різні гранти та програми підтримки. Саме завдяки цьому я зрештою опинилася в Німеччині.
– Якими особливостями характеризувався процес участі у цих програмах?
– У 2016 році в рамках програми студентської мобільності «Еразмус» я провела дев’ять місяців у Дрезденській академії образотворчих мистецтв. Цей період був визначальним для мене як у художньому, так і в особистісному плані. Я опинилася в надзвичайно творчому культурному середовищі, де панувала атмосфера інтернаціональності. Хоча я не володіла німецькою мовою і спочатку навіть не могла розрізнити окремі німецькі слова, на щастя, майже всі добре володіли англійською. Саме тоді розпочалася моя історія в Німеччині. Під час перебування там я вперше дізналася про стипендію Німецької служби академічних обмінів (DAAD), участь у якій тоді здавалася недосяжною перспективою. У 2017 році я закінчила навчання в Університеті образотворчих мистецтв Угорщини. Того ж року я вийшла заміж і водночас подала заявку на отримання стипендії DAAD. Зрештою події розвивалися настільки стрімко, що вже у 2018 році ми знову опинилися в Німеччині, у Дрездені, де я продовжила навчання в Дрезденській академії образотворчих мистецтв у рамках стипендіальної програми DAAD. У 2021 році я отримала омріяний диплом.
– Які у Вас склалися враження від перебування в Німеччині?
– Мої найперші враження від Німеччини як стипендіатки програми студентської мобільності «Еразмус» залишили глибокий слід. Перше, що привернуло мою увагу, – це впорядкованість. У Німеччині часто скаржаться на надмірну бюрократизацію та паперову тяганину, але після звичної для мене вдома, часто хаотичної системи, місцеві адміністративні процедури здалися значно комфортнішими. Тут для вирішення будь-якого питання можна було записатися на прийом, в інтернеті можна було знайти майже всю необхідну інформацію, а службовці були напрочуд привітними й терплячими. Вони раділи навіть тому, що ми намагалися сказати кілька слів німецькою, хоча майже будь-яке питання можна було вирішити англійською. Дрезден також справив на мене дуже позитивне враження: чисте, охайне, динамічне місто зі жвавим культурним життям, але водночас не надто велике й не переповнене людьми. У ньому я відчувала, що воно справді створене для людей.
Звісно, для участі в курсах підвищення кваліфікації мені довелося вивчити мову та скласти мовний іспит. Лише коли я почала почуватися в цьому новому середовищі як риба у воді й відчула, що світ відкриває переді мною нові горизонти, спалахнула пандемія коронавірусу, і раптом увесь світ ніби закрився. На жаль, це негативно вплинуло і на наш курс, адже саме в той період у нас було заплановано чимало спільних виставок та презентацій, однак зрештою практично нічого з цього не вдалося реалізувати. Незважаючи на це, я отримала дуже багато від цього періоду – не лише у професійному, а й у людському плані. Саме в цей час народилася наша старша донька, і для мене було надзвичайно цінним людське ставлення, чистота та спокійна атмосфера, які я відчула в лікарні й загалом у системі – хоча це може здаватися дрібницями.
В цілому наше враження від Німеччини є дуже позитивним. Люди, як правило, привітні та доброзичливі, проте за ці роки ми відчули, що налагодити справді тісні дружні стосунки не завжди просто. До певного моменту всі дуже відкриті та ввічливі, а потім ніби раптово зачиняються двері. Вони менше розпитують і більше поважають особистий простір іншої людини. Наприклад, відсутність запитань про зарплату чи матеріальне становище є цілком природним явищем.
– На Вашу думку, у чому полягають культурні відмінності між Німеччиною та Закарпаттям?
– Є багато маленьких культурних відмінностей, які спочатку дивують, а згодом уже викликають посмішку. Наприклад, ми досить швидко дійшли висновку, що між німецькою та угорською кухнями існує значна різниця. У нас їжа та процес приготування страв відіграють набагато важливішу роль, тоді як тут у мене часто виникає відчуття, що до цього ставляться значно прагматичніше.
Німці також набагато краще переносять холод, ніж ми. Ми досі можемо пів години шукати басейн із підігрівом, бо нам вода здається холодною, тоді як німецькі сім’ї спокійно купаються в ній. У дитячих садках також не є проблемою, коли дитина повертається брудною з голови до ніг, і цілком природно, що прогулянки відбуваються навіть під дощем чи в холодну погоду.
– Які культурні враження залишили у Вас найяскравіші спогади?
– Для мене особливо цікавим культурним явищем стали нудистські пляжі та практика відвідування саун без одягу, що в Німеччині є цілком прийнятним і звичним. Водночас велику увагу тут приділяють захисту даних і приватності. Зараз я працюю фотографом і графічним дизайнером у компанії з нерухомості, тому часто роблю знімки з дрона. Нерідко трапляється, що люди одразу запитують, що я фотографую і навіщо. Іноді я відчуваю досить дивний контраст: якщо нудистський пляж є цілком природним явищем, то фотографування на вулиці може викликати у когось підозру. Звичайно, це не є загальним правилом, а радше залежить від конкретної людини.
Проте з університетським середовищем мені дуже пощастило. Я потрапила в надзвичайно різнобарвне міжнародне товариство, де люди були відкритими й привітними. Можливо, саме тому я зрештою змогла почуватися настільки комфортно в цьому новому середовищі.
– Коли Ви вперше відчули, що Німеччина вже не є лише тимчасовою зупинкою у Вашому житті, а стала для Вас справжнім домом?
– Чесно кажучи, ми ніколи не ставили собі за мету переїзд до Німеччини. Однак, якщо врахувати й період навчання за програмою студентської мобільності «Еразмус», ми вже майже десять років тут. Якби мені сказали про це одинадцять років тому, я, мабуть, навіть не змогла б собі цього уявити.
Ми завжди скоріше реагували на можливості, що з’являлися на нашому шляху. Коли завершилася моя участь у стипендіальній програмі, я влаштувалася на роботу фотографом, а мій чоловік тим часом вивчив німецьку мову і знайшов хорошу роботу. Потім народилася наша друга донечка, і ми навіть не помітили, як швидко летить час: сьогодні їм уже три та шість років, а старша донька цього року йде до школи.
– У розмові Ви згадували, що зараз працюєте фотографом і графічним дизайнером. Отже, Вам вдалося реалізувати свою любов до живопису й у цій сфері.
– Наразі я працюю фотографом і графічним дизайнером у компанії з нерухомості. Фотографування завжди було мені дуже близьким, тому я вдячна, що мій фах знайшов креативне застосування і в професійній діяльності. Я працюю у чудовому колективі, маю добрих колег і керівництво, яке мене підтримує, а це, на мою думку, велике щастя.
Решту часу я намагаюся проводити в майстерні: малюю та час від часу організовую курси живопису й малювання. Крім того, у нас є невеликий орендований сад, де ми багато займаємося садівництвом у вільний час. Можливо, саме з цього видно, що десь у душі мені все ще бракує сільського життя та того середовища, з якого я розпочала свій шлях.
– Чого з Закарпаття вам найбільше бракує? І що вам найбільше подобається в Німеччині?
– Мабуть, найбільше я сумую за родиною та тим життям у спільноті, яке там було цілком природним. Гадаю, справжню цінність таких речей людина усвідомлює лише тоді, коли виривається з цього середовища. Іноді мені здається, що такого життя, як колись, більше ніде не буде, і це трохи лякає, адже, можливо, за цей час змінилося саме поняття дому.
Хотілося б, щоб наші близькі були поруч, особливо зараз, коли в нас уже є діти. Ми відчуваємо нестачу уваги й турботи бабусь і дідусів у повсякденному житті. Саме в такі моменти людина усвідомлює справжню цінність фізичної близькості родини, а також те, що деякі речі не потрібно було спеціально організовувати, бо раніше це було цілком природною частиною життя.
Функціонування напрочуд сильної та активної угорської громади в Дрездені є для нас великим бонусом. Тут проводяться угорські заходи та зустрічі, де легко налагодити контакти, і часто трапляється, що в найнесподіваніших місцях зустрічаєш угорців із Трансільванії чи Закарпаття.
Наприклад, діє угорський скаутський рух, у якому ми активно брали участь ще до народження дітей. Крім того, щомісяця проводяться угорські танцювальні вечори, громадські заходи та богослужіння угорською мовою. Це дуже допомагає не відчувати себе повністю відірваним від рідної мови та власного культурного середовища.
Часом ці події повертають нас до відчуттів, схожих на ті, які ми мали на Закарпатті як угорці: ми й тут стаємо частиною невеликої спільноти, більше дбаємо одне про одного, і, можливо, саме тому легше формується відчуття єдності. Особисті моменти та відчуття затишку відчуваються набагато сильніше навіть у чужій країні.
– Які плани на майбутнє?
– Наше майбутнє поки що залишається відкритим. Ми ще не ухвалили остаточного рішення щодо того, чи залишимося в Німеччині назавжди, однак наразі й не плануємо повертатися додому. Радше намагаємося уважно придивлятися до можливостей, які з’являються на нашому шляху, і покладаємося на Божу волю. Я вірю, що якщо перед нами відчиняються нові двері, то це має свій сенс, а те, як складалося наше життя до сьогодні, теж не є випадковістю.
На Закарпаття ми поки не можемо повернутися через статус мого чоловіка. В Угорщині ми провели п’ять прекрасних років, але зрештою відчули, що маємо рухатися далі – продовжити свій шлях у пошуках нових можливостей. Попри все, нам так і не вдалося по-справжньому пустити там коріння. Тому, якщо чесно, я досі не знаю, де зрештою буде наш справжній дім. Поки що ми просто спостерігаємо за тим, як складаються обставини навколо нас, і намагаємося з довірою приймати те, куди веде нас життя.
– Як і в чому допомогло те, що Ви здобули освіту в ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ?
– Період навчання в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ став особливо важливим і цікавим етапом мого життя, адже це був єдиний навчальний заклад, не пов’язаний із мистецтвом. Водночас саме він дав мені чимало цінного досвіду, передусім навчив системності, дисципліни та відповідального підходу до навчання. Я отримала багато цінного досвіду з міжособистісного спілкування, лекцій, а також із навчання як у денній, так і в заочній формі.
– Що б Ви порадили іншим студентам, які планують подібний закордонний досвід?
– Нинішнім студентам я б, мабуть, порадила лише одне: будьте сміливими. Нерідко набагато корисніше спочатку отримати власний досвід і вже на його основі формувати думку, ніж заздалегідь приймати готові відповіді чи перейматися чужими страхами. Повернутися назад або поїхати додому завжди можна, але протягом цього часу людина набуває безцінного досвіду і трохи краще починає розуміти всю велич та різноманіття світу.
Аніта Курмай
