Люди, якими ми пишаємося: iнтерв’ю з Анною Товт-Оросі

Анна Товт-Оросі обіймає посаду референта в Палаті приватних судових виконавців Угорщини, де активно бере участь у роботі організації, яка виконує функції наглядового органу, що захищає інтереси незалежних судових виконавців і має власні органи місцевого самоврядування. До сфери її обов’язків входить виконання зобов’язань, визначених законодавством, щодо передачі даних судам та іншим органам, а також ведення адміністративних справ, пов’язаних із діяльністю судових виконавців і їх заступників. Крім того, вона займається вирішенням питань, що стосуються юридичного статусу цих осіб.

Анна Товт-Оросі народилася в Мукачеві, однак своє дитинство провела в Естонії. Середню освіту здобула на рідній Закарпатті, у селі Ракошино, а після закінчення школи продовжила навчання в Закарпатському угорському інституті імені Ференца Ракоці ІІ, де отримала диплом за спеціальністю «Aнглійська мова та література – угорська мова та зарубіжна література». Після завершення навчання в інституті Анна переїхала до Угорщини, де спершу працювала в Будапештській торгово-промисловій палаті, а згодом обійняла посаду референта в юридичному відділі Палати приватних судових виконавців. Про її життєвий шлях та професійні досягнення можна дізнатися з перших вуст.

– Розкажіть про себе. Де Ви народилися, де навчалися?

– Я народилася в Мукачеві, на Закарпатті. Ранні роки мого дитинства пройшли з родиною в Таллінні, де я відвідувала естонський дитячий садок і завела своїх перших друзів. Разом із батьками ми часто спілкувалися з угорськими сім’ями, які жили в Естонії, зокрема через Естонське угорське культурне товариство. Це товариство активно підтримувало збереження національної ідентичності своїх членів і регулярно організовувало спільні сімейні заходи. На таких заходах ми мали змогу знайомитися з іншими родинами та разом відзначати національні свята. Члени цієї спільноти справили на мене сильне враження – вони були дружніми, згуртованими, і я, будучи дитиною, чудово проводила час на цих зустрічах.

Шкільні роки я провела вже на Закарпатті, в селі Ракошино, де навчалася в початковій школі з угорською мовою навчання. Паралельно здобувала базову музичну освіту по класу фортепіано в місцевій школі мистецтв. Віддані своїй справі вчителі, які спілкувалися російською та українською мовами, допомогли мені швидше пристосуватися до мовних і культурних особливостей нового середовища. Саме вони прищепили мені глибоку любов до світу музики.

Оскільки більшість населення села є членами Ракошинської реформатської церковної громади, то й моя родина не є винятком. Наша церковна парафія відіграла важливу роль у моєму житті. Саме тут, окрім духовного збагачення, я здобула цінний соціальний досвід: навчилася бути частиною маленької угорської спільноти, підтримувати одне одного та захищати своїх близьких.

Згодом продовжила навчання в Пийтерфолвівському реформатському ліцеї, де мої вчителі та вихователі сумлінно передавали знання з основних предметів і прививали любов до духовних цінностей. Серед них були й випускники Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II. Саме від них я вперше і дізналася про цей навчальний заклад і отримала вичерпні відповіді на свої запитання. Я із захопленням дізналася про можливість продовжити навчання рідною мовою і, до того ж, отримати якісну освіту. Я мріяла стати студенткою цього інституту.

– Ваша мрія здійснилася і Ви все ж таки стали студенткою ЗУІ ім. Ференца Ракоці ІІ.

– Після закінчення школи я вступила до інституту, і досі з теплом згадую, як викладачі зустрічали нас на вступних іспитах. З усмішкою на обличчі, але з належною повагою, вони ставили запитання і намагалися заспокоїти нас, допомогти подолати хвилювання. Це перше враження залишалося зі мною протягом усього навчання в інституті. З викладачами у нас склалися дружні й доброзичливі стосунки, якими я й досі пишаюся.

Я вступила до Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II, де одночасно вивчала англійську та угорську мови. Ці мови та літератури завжди мене приваблювали, і в інституті мені не довелося вибирати між ними. Лише з часом усвідомила, наскільки унікальною була можливість навчатися за двома спеціальностями одночасно. Водночас для викладачів та керівництва закладу це стало складним завданням – організувати розклад таким чином, щоб ми могли брати участь у всіх лекціях і практичних заняттях.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви хотіли б поділитися?

– За роки навчання у Берегові я скористалася багатьма можливостями, за що досі відчуваю велику вдячність. Ми мали змогу поринути в бурхливе студентське життя: зокрема, інститут оплачував абонементи до Берегівського угорського національного театру імені Дюли Іллейша. Саме тут я познайомилася з майстерною грою наших акторів, лауреатів премій імені Марії Ясої та Кошута, які стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Крім того, організовувалися зустрічі з письменниками, нас залучали до програм обміну студентами, а наші викладачі проводили цікаві тематичні конкурси. Берегівська реформатська громада також тепло прийняла нас, студентів інституту. Протягом навчання ми були членами молодіжної організації, де проводили заняття угорською та англійською мовами. Також для нас організовували спортивно-розважальні заходи, кіносеанси, польові практики та екскурсії, що давало можливість відпочити та відновити сили.

Ми також мали змогу долучитися до наукових досліджень, що проводилися на базі інституту. Одним із таких досліджень була робота на тему «маленьких робіт», що стали трагічною подією в історії угорського народу. В рамках цього проєкту я проводила інтерв’ю з людьми, які пережили ці події в моєму рідному селі. Під час цих розмов я почула приголомшливі історії про примусове вивезення, голод і тортури від тих, хто дивом вижив, серед яких був і мій дідусь. Цей особистий досвід дав мені можливість глибше зрозуміти, які складнощі переживала наша нація в минулому, скільки випробувань випало на долю наших предків і як сильно вони прагнули до життя, попри всі негаразди. Саме гумор часто ставав для них підтримкою: допомагав пережити травматичні події, знаходити сили для боротьби та бачити сенс навіть у найтемніші часи.

–  Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?

– Після закінчення інституту я розпочала свою професійну кар’єру в Ракошинській початковій школі, де обійняла посаду вчителя англійської мови. Паралельно я здобула ступінь магістра англійської мови в Ужгородському державному університеті та стала викладачкою освітньої програми з угорської мови для дорослих, рідною мовою яких були українська або російська. Через шість років я продовжила педагогічну діяльність в Угорщині, в місті Будапешт, де працювала з підготовчими групами для вступу до шкіл з англійською мовою навчання. Крім того, я працювала репетиторкою англійської мови, готуючи учнів до вступних іспитів у заклади середньої освіти.

– Наскільки мені відомо, Ви працювали в Будапештській торгово-промисловій палаті. З якими відчуттями Ви виходили на роботу?

– У Будапештській торгово-промисловій палаті мені довелося освоїти абсолютно нову для себе сферу, і я стикнулася з чималою кількістю викликів. Але завдяки своїй відповідальності до обов’язків, яку я перейняла від батьків, вчителів та колег, я змогла подолати ці труднощі. Вони стали для мене прикладом високої трудової етики. Я виросла в такому середовищі, тому для мене було природним, що наполегливість і свідомий розвиток – це єдиний шлях до досягнення мети. Крім того, я завжди знала, що в моєму житті є люди, на яких я можу покластися, і це допомогло мені зберегти мотивацію, навіть коли моє життя складалося з понаднормової роботи, тривалих переговорів та численних заходів.

– Наразі Ви обіймаєте посаду референта в Палаті приватних судових виконавців Угорщини. Що входить до Ваших обов’язків, як проходить Ваш день?

– Однією з причин, чому я вирішила працювати в Палаті приватних судових виконавців Угорщини після народження дітей, була зручна локація. Ми з родиною живемо в агломерації Будапешта. Мої робочі дні досить насичені, але я щаслива працювати в чудовій команді людей, які завжди підтримують і допомагають. Це дійсно важливо для мене.

У будні ми з чоловіком працюємо в столиці, а наші доньки насолоджуються життям у маленькому провінційному містечку. У вільний від роботи час вся родина активно долучається до місцевих заходів. Наші доньки займаються народними танцями, і завдяки їхнім виступам ми часто відвідуємо фестивалі, урочисті відкриття та свята, присвячені збереженню традицій. Хоча місцева реформатська громада невелика, її члени активно спілкуються між собою. Ми часто зустрічаємося на вулиці, в школі або на заходах, нас впізнають і вітаються, як із рідними. Я вважаю, що відчувати таку підтримку та приналежність до спільноти – надзвичайно важливо не лише для нас, але й для наших дітей. Завдяки цим цінностям ми можемо навчити їх, що «ми існуємо в цьому світі, щоб десь у ньому почуватися як удома». І під цим вони мають розуміти не тільки свій будинок, а й ту спільноту, частиною якої вони є, та справу, яку вони віддано підтримують.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– У будні дні, окрім щоденних рутинних справ, не залишається багато часу на інші активності. Але ми намагаємося регулярно займатися спортом і влаштовувати невеликі прогулянки. Також ми зробили звичкою проводити час разом за читанням, творчими заняттями та обміном враженнями про події дня. Це допомагає нам переосмислити пережите, сповільнити темп, зарядитися енергією та відновити зв’язок один з одним після тривалої розлуки протягом дня.

Я дуже люблю гуляти на природі, ходити в походи, кататися на лижах, їздити на велосипеді, читати, відвідувати театр, а також зустрічатися з друзями та рідними, відволікатися від повсякденних справ. Є речі, на які в останні роки вдалося приділити більше часу, а на інші – менше. Під час довших відпусток ми з сім’єю із задоволенням проводимо час на Закарпатті або з радістю відвідуємо мальовничі куточки Угорщини.

– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ?

– Я відчуваю щиру й глибоку вдячність своєму колишньому інституту та його викладачам, адже вони щедро ділилися з нами знаннями, ніколи не шкодували часу й сил, підтримували нас у хвилини сумнівів, були для нас водночас суворими наставниками й щирими друзями. Я вдячна їм за те, що, попри власне навчання, наукові дослідження, другу роботу, родину чи навіть політичну кар’єру, вони не втрачали натхнення та завжди дарували нам повну увагу – як на заняттях, так і поза ними, допомагаючи повірити в себе й знайти свій шлях.

Інститут із самого початку відігравав і продовжує відігравати неймовірно важливу роль на Закарпатті, виконуючи справжню місію. Він пройшов величезний шлях, пережив численні зміни та етапи вдосконалення. Деякі з цих змін стали помітними для всіх, а інші, можливо, залишаються непоміченими для багатьох. Я ж продовжую вболівати за його боротьбу і радію кожному досягнутому результату.

Щиро вітаю Закарпатський угорський університет імені Ференца Ракоці II з усіма досягненнями! Це велике досягнення не тільки для інституту, а й для всієї нашої громади.

На завершення, словами Ендре Аді, хочу побажати подальших успіхів усім колишнім і нинішнім студентам та викладачам альма-матер: «Хоч бій суворий, та світ того вартий, якщо людина залишається тим, ким була: шляхетним, борцем і вільнодушним студентом.».

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar