Люди, якими можемо пишатися: інтерв’ю з Рудольфом Гайдошем

Педагог-вихователь є важливою ланкою в організації навчального процесу, оскільки він не лише здійснює нагляд за учнями, а й сприяє формуванню та розвитку їхньої особистості. На нього покладається важливе завдання – заохочувати учнів до навчання, допомагати їм максимально ефективно засвоювати й розуміти навчальний матеріал, а також привчати їх ставитися до своїх обов’язків відповідально та систематично виконувати поставлені перед ними завдання. Крім того, вихователь відіграє важливу роль у формуванні спільноти: бере участь у вихованні взаємної поваги, готовності до колективної роботи та дотримання її правил. Своєю діяльністю він докладає зусиль для створення безпечного й сприятливого середовища для розвитку учнів, тим самим сприяючи не лише їхньому інтелектуальному, а й особистісному зростанню.

Рудольф Гайдош народився в селі Мала Бийгань, там провів своє дитинство і живе там донині. Після закінчення школи він вступив до ЗУІ імені Ференца Ракоці ІІ, де здобув диплом за спеціальністю «географія–біологія». Нині Рудольф працює вихователем у Великоберезькому реформатському ліцеї. Про його життєвий та професійний шлях дізнавалися з перших вуст.

– Розкажіть про себе. Де Ви народилися, де навчалися?

– Слава навіки Богу! Я народився в селі Мала Бийгань, де провів своє дитинство та пішов до першого класу. Тут живу й дотепер. Оскільки я – чоловік сільський, то намагався максимально підлаштовуватися до ритму та умов сільського життя: змалку допомагав батькам у господарських роботах і роботі в саду. На долю нашої сім’ї випали дуже важкі роки, та ми все ж намагалися не втрачати віри в Господа, рухатися вперед. Таке ставлення до життєвих негараздів дало свої плоди. Після закінчення середньої школи я вступив до Великоберезького реформатського ліцею, що стало визначальним етапом у моєму житті та духовному становленні. Саме тут я здобув необхідні знання для подальшого навчання та необхідні навички для самостійного життя.

– Чому Ви обрали саме Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ?

– Я ніколи не готувався покидати Закарпаття, тому й не вдавався до пошуків закладів вищої освіти за його межами. А на користь навчання в Університеті Ракоці свідчило багато аргументів. Передусім на користь цього навчального закладу зіграло те, що він надавав можливість здобути вищу освіту угорською мовою. У побуті ходило чимало позитивних відгуків про високу якість навчання, доброзичливість викладачів та співробітників, а також справедливу й об’єктивну систему оцінювання. Я мав знайомих, які вже здобули вищу освіту в інституті, і їхній досвід мені вельми імпонував. На користь інституту свідчило й те, що він розташований неподалік мого рідного села. Хвала Всевишньому, що я зумів скласти іспити та вступити на спеціальність «географія–біологія». Насправді я обрав географію, бо вона мені давалася легше, а стосунки з біологією складалися важче, але я старався, щоб її опанувати.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи залишилися спогади, якими Ви хотіли б поділитися?

– Спочатку мене переповнювали дещо незвичні відчуття, адже навчальна система інституту кардинально відрізнялася від тієї, до якої я звик. Мені доводилося докладати чимало зусиль, щоб опанувати навчальний матеріал. Оскільки я навчався за програмою подвійної спеціалізації, навчальне навантаження було значним, проте мені було цікаво відкривати для себе нові знання та поглиблювати вже набуті. Особливо мені подобалися польові практики, адже ми відвідували місця, де я раніше ніколи не бував. Командотворчі заходи також завжди були цікавими, а колектив – як викладачів, так і студентів – вирізнявся доброзичливістю. Саме там я познайомився зі своєю дружиною, Лівією.

– Що відбулося після закінчення ЗУІ ім. Ракоці Ференца ІІ?

– На початку знайти роботу було досить складно, адже поблизу мого рідного села не було вільних вакансій учителя. Хоча можливість працювати в інших районах Закарпаття існувала, я не хотів добиратися на роботу далеко й щодня витрачати час на дорогу. Тому протягом приблизно року працював на різних посадах, не пов’язаних із викладацькою діяльністю. Згодом я отримав телефонний дзвінок із Великоберезького реформатського ліцею з повідомленням про наявність вакантної посади вихователя та пропозицією її обійняти. Саме так розпочалася моя професійна кар’єра у сфері освіти.

– Які відчуття панували у Вас на початку професійної кар’єри?

– Початок був непростим: я став класним вихователем у дуже молодому віці. Щойно вступивши в професію й не маючи достатнього досвіду, я зіткнувся з труднощами у здобутті авторитету серед підлітків. Однак, відчуваючи присутність Господа, я жодного дня не сумнівався у своєму покликанні, попри те що дехто з учнів вважав мене негідним цієї посади. Я наполегливо працював над собою, прагнучи стати гідним вихователем, і насамперед почав багато молитися.

– Який секрет успішної роботи з дітьми, як можна їх мотивувати?

– Раніше працювати з дітьми було простіше. Сьогодні ж їхній внутрішній світ набагато складніший. Запорукою злагодженої роботи є пошук спільних інтересів і готовність до компромісу. Саме такий підхід забезпечує рух уперед. Ми намагаємося будувати спільноту навіть в умовах соціальної відчуженості, з переконанням, що її сила переважає можливості окремих людей. Питання мотивації завжди було і залишається одним із найскладніших. Сьогодні, завдяки сучасним гаджетам, учні можуть отримати доступ до будь-якої інформації в будь-який час, тому поріг їхньої збудливості досить високий. Знайти підхід до кожної людини – складне завдання. Однак молитва – те, що може допомогти.

– Якого досвіду Ви набули протягом цих років? Чи траплялися у Вашій роботі позитивні або ж негативні моменти?

– Так, на мою думку, у житті кожної людини трапляються і радісні, і складні події, але те, як ми їх сприймаємо, залежить передусім від нас самих. Ми можемо замикатися в собі, соромитися пережитого й знову й знову переживати неприємні моменти, а можемо зробити з цього висновки й рухатися далі. Досвід приходить не відразу – його потрібно прожити й осмислити. З часом розумієш: негатив не вартий того, щоб надовго затримуватися в ньому. Минулого не зміниш, але воно може навчити, як діяти інакше в майбутньому. Натомість позитивні моменти додають сили, надихають і допомагають не зупинятися. І, мабуть, найважливіше – залишатися смиренним, не піддаватися гордині. За ці роки я здобув цінний досвід у спілкуванні з людьми, навчився краще розуміти інших і самого себе. Зрештою, я чітко усвідомив, за що справді варто боротися, а що краще відпустити й не витрачати на це свій час.

– Як останні роки та їхні труднощі вплинули на Вашу роботу?

– Ми живемо в нелегкі часи – і вже досить давно. Звісно, події, що відбуваються навколо, забирають багато енергії, тому важливо знаходити ресурси для відновлення, щоб залишатися сильними. Іноді це вдається, іноді – ні. Гадаю, нинішні часи позначаються на кожному з нас – і тут винятків немає. Відчуваю, що ці труднощі вже негативно вплинули на мою роботу.

– Розкажіть трохи про свою родину. Окрім роботи, чи вистачає часу на відпочинок?

– У нас двоє дітей – син і донька. З Божої милості обоє навчаються у Великоберезькому реформатському ліцеї, а моя дружина працює там учителькою біології, тож, як кажуть, уся сім’я у зборі. І це справді чудове відчуття. Під час навчального року вільного часу обмаль, тому відпочити в цей період майже не вдається. Натомість улітку ми намагаємося скористатися нагодою, щоб провести більше часу разом і по-справжньому відпочити.

– Чим завдячуєте ЗУІ імені Ракоці Ференца ІІ?

– Я багато чого завдячую цьому інституту – передусім можливістю здобути якісну освіту, розширити світогляд і накопичити незабутні враження. Я побував у тих місцях, куди за інших обставин ніколи б не потрапив. Тут я знайшов багато друзів і хороших знайомих. Я навчився спокійно та врівноважено реагувати на несподівані ситуації, а також надавати першу допомогу у разі нещасного випадку. Найбільшою ж радістю для мене стало те, що саме тут я зустрів свою дружину. Тому закликаю всіх обирати інститут для подальшого навчання: він дає не лише диплом, а й допомагає знайти свою другу половинку. Але чому ми досі говоримо «інститут»? Адже тепер він уже має статус університету. Користуючись нагодою, хочу привітати керівництво з отриманням цього статусу. Закарпатський угорський університет імені Ференца Ракоці II, щиро вітаю вас та всіх, хто доклав зусиль, щоб університет піднявся на новий рівень.

Аніта Курмай

Ця стаття також доступна наступними мовами
• Magyar